Кочурова Н. Німецьке коріння міста Арциз: до 210-ї річниці заснування

 

Надія Кочурова (Надія Кочурова-Янкова) – екскурсоводка та співробітниця Арцизького історико-краєзнавчого музею.

Вона активно займається збереженням та популяризацією історії Бессарабії. Проводить екскурсії та розповідає про історію й експонати музею.

Бере участь у краєзнавчих конференціях та культурних заходах регіону.

Готує публікації про історичну спадщину Арциза та місцеві етнічні спільноти.

Уявіть, що час — це лише тонка вуаль. Якщо затамувати подих посеред сьогоднішньої метушні, можна почути звуки, з яких починалася наша історія: втомлений скрип коліс переселенців і жваву перекличку молотів у перших кузнях. Це музика німецької працелюбності, яка 210 років тому перетворила тихий степ на наш спільний дім.

Арциз — місто, чиє ім'я звучить із французьким шармом, але чиє серце завжди билося з німецькою точністю. Назване на честь перемоги над Наполеоном при Арсі-сюр-Об, це степове містечко стало домівкою для тих, хто звик довіряти лише своїй вірі та своїм рукам. Мало хто пам'ятає, що його першим, «домашнім» ім'ям було Йоганесхорт.

Долі було завгодно, щоб уже у 1818 році на цих землях зазвучало ім'я Арциз. Зміна назви не змінила сутності: люди, які будували населений пункт, продовжували працювати з тією ж німецькою самовіддачею, закладаючи фундамент майбутнього. Бессарабські німці будували його як фортецю життя: рівні лінії вулиць, добротні будинки з каменю-черепашнику та золоті ниви виноградників. Через два століття ми озираємося назад, щоб зрозуміти: 210 років Арциза — це історія про те, як німецька завзятість стала частиною бессарабської душі.

Історія Арциза була б неповною без сусідніх Брієн — ще одного ювіляра цього року. У 1953 році ці дві німецькі колонії остаточно об'єднали свої долі, ставши єдиним організмом на карті Буджака (Брієни увійшли до складу Арциза). Наша сьогоднішня розповідь — це данина поваги їхньому спільному минулому. Ми зосередимо увагу на головних архітектурних та духовних віхах Арциза і Брієн, простеживши їхній шлях крізь бурі та випробування, що почалися в 1940-му.

Центром життя в будь-якій німецькій колонії завжди були віра, праця та освіта. На старих картах ці осередки позначені школами, лікарнями, млинами, заводами тощо.

На жаль, час не пощадив храмів обох колоній. Від величної кірхи Арциза, зведеної у 1880 році, сьогодні зберігся лише фрагмент оригінального паркану. Ця кована огорожа — не просто межа ділянки, а пам'ятник місцевій майстерності: металеве полотно було виготовлене на знаменитій фабриці родини Меске. Сьогодні Арциз дбайливо зберігає пам'ять про німецьку спадщину: кожен мандрівник може не лише побачити справжню кладку та литво, а й зануритися в історію за допомогою інформаційних табличок. Достатньо відсканувати QR-код, щоб оживити минуле й дізнатися повний літопис цього місця.

До 1940 року в колонії Brienne були дві кірхи. Перша була побудована ще у 1852 році, а другу — спроєктовану архітектором Оскаром Бюкселем — почали будувати у 1934 році. На жаль, другу так і не встигли ввести в експлуатацію . До наших днів жодна будівля не зберіглась, проте на місці розташуванні другої  споруди сьогодні встановлено пам'ятну табличку, що нагадує про її історію.

Якщо кірхи були архітектурною домінантою та серцем будь-якого населеного пункту, то його інтелектуальним фундаментом слугували школи.

На території Арциза колись розташовувалися дві шкільні будівлі — «стара» та «нова». На жаль, жодна з них не збереглася до наших днів. Проте «нова» школа і після від'їзду німців довгий час залишалася для місцевих жителів справжнім храмом науки, продовжуючи свою роботу в радянський період (що підтверджує рідкісний архівний знімок тих років).

Брієнській щколі — 122 роки.  Будівля, зведена ще у 1904 році, збереглася в майже ідеальному стані. Ії історичні стіни донині слугують своїй первісній меті: тут, як і століття тому, триває навчальний процес, а діти захоплено осягають ази науки.

Брієнська школа

Неможливо оминути увагою й історію медицини в Арцизі. Будівля місцевої лікарні, зведена у 1912–1913 роках, збереглася до наших днів і досі частково використовується за своїм прямим призначенням.

Говорячи про медичних працівників того часу, не можна не згадати знаменитого фельдшера німецького походження Карла Бірера. Саме завдяки його невтомній праці підтримувалося здоров'я колоністів. До слова, у місті збереглася не лише будівля лікарні, а й будинок, у якому жив сам легендарний медик.

Будинок Карла Бірера

Окрім об'єктів освіти та медицини, в Арцизі збереглася ще одна унікальна будівля, що стала справжньою архітектурною родзинкою міста. Йдеться про приміщення колишньої «Сирітської каси», яке спроєктовано знаменитим архітектором Христіяном Бойтельсбахером. Тонка робота майстра досі незмінно привертає увагу туристів, доповнюючи історичний вигляд старого Арциза та нагадуючи про високий рівень соціальної організації колоністів (старе й нове фото). 

Сирітська каса

Сирітська каса, 2026

Слідом за розквітом архітектури та медицини Арциз стрімко утверджувався і як промисловий центр регіону. Імена місцевих промисловців і досі залишаються «знаком якості» в історичній пам'яті краю. 

Джозеф Меске

В усіх на слуху були фабрика Меске та підприємство Богнера, чия продукція славилася далеко за межами міста. Не менш важливу роль в економіці відігравав і текстильний кластер: ткацькі виробництва Крафта та Мойшнера.

Доля цих промислових гігантів склалася по-різному. Справжньою вдачею можна вважати збереження будинку Джозефа Меске: будівля дійшла до нас в ідеальному стані і сьогодні продовжує слугувати суспільству — в її стінах розташовується відділ культури та туризму Арцизької громади. Частково вціліли і старі виробничі цехи його фабрики. 

Виробництво Меске

Будинок Джозефа Меске ( нині - відділ культури)

На привеликий жаль, час не пощадив спадщину Богнера — від його будинку і могутніх цехів не залишилося й сліду. Інша участь спіткала підприємства Крафта і Мойшнера: з приходом радянської влади вони були об'єднані в єдиний комбінат. Сьогодні це приватне підприємство не просто існує, а й продовжує працювати за своїм первісним профілем, зберігаючи спадкоємність традицій.

Говорячи про коріння, не можна забувати про німецькі цвинтарі Арциза та Брієн. Дивно, але всупереч варварству радянської епохи, частина надгробків збереглась в прекрасному стані. Один із них належить сину Якоба Клетта, найзнаменитішого очільника нашого міста. На сьогодні ім'я Якоба Клетта знову носить одна з вулиць Арциза. Це не просто топоніміка, а данина поваги людині, яка всім серцем любила наш край.

За кожною відновленою датою, за кожним врятованим надгробком стоять конкретні люди. Я не можу не згадати тих, хто розділяє зі мною цю місію — збереження спадщини бессарабських німців. Це люди, завдяки яким наше минуле набуває голосу в теперішньому. Пам'ять не живе сама по собі — її дбайливо зберігають ентузіасти, дослідники та просто небайдужі люди. Коли «залізна завіса» впала, бессарабські німці нарешті змогли безперешкодно повернутися на свою малу батьківщину. За ці роки за особливі заслуги звання Почесного громадянина міста Арциз були удостоєні ті, хто всім серцем був відданий цій землі: Зігмунд Цибарт, Едвін Кельм, Еміль Германн. Особливе місце в цьому ряду посідає пані Анна Стоянова, також Почесний громадянин міста, яка понад 30 років була незмінним провідником, другом і надійним помічником для всіх бессарабських німців, що поверталися до своїх витоків.

Багато хто задається питанням, чи перервався німецький літопис нашого міста у 1940 році? Відповідь зберігають сімейні архіви Байєрів і Костенське— сімей, чиї предки залишилися в Арцизі попри всі перипетії історії (залишилися тільки мами з дітьми).

Специфіка десятиліть набуває нового втілення. Неллі Челак, онука відомого фотографа Бруно Костенське, повертається до свого коріння не через об'єктив камери, а через олівець та пензель. Її роботи — це не просто малюнки, а жива пам'ять, написана не за правилами академічного живопису, а за велінням серця.

На цьому я тимчасово перериваю свою розповідь, але не ставлю крапку, лише кому. Сподіваюся, цей невеличкий екскурс у минуле зміг зацікавити читачів. Минуле Арциза і Брієн складається з безлічі таких доль, і кожна з них безцінна.

Для поціновувачів місцевої історії на території Арцизької громади функціонують туристичні маршрути: «Два полюси одного міста: історія та сучасність», «Скіфська тропа», «Стежками бессарабських колоністів». Тож запрошуємо всіх бажаючих поринути у історичне минуле  Арцизької громади доєднавшись до екскурсій, які організовує Арцизький історико-краєзнавчий музей.

 

Die deutschen Wurzeln der Stadt Arzis zum 210. Jahrestag ihrer Gründung

*Arzis (Johanneshorst) und Brienne (Peterswunsch)

Stell dir vor, die Zeit sei nichts weiter als ein dünner Schleier. Wenn man inmitten der heutigen Hektik den Atem anhält, kann man die Geräusche hören, mit denen unsere Geschichte begann: das müde Knarren der Wagenräder der Siedler und das fröhliche Klirren der Hämmer in den ersten Schmieden. Das ist die Musik deut-scher Fleißigkeit, die vor 210 Jahren die stille Steppe in unser gemeinsames Zuhause verwandelte.

Artsyz - eine Stadt, deren Name nach französischem Charme klingt, deren Herz jedoch stets mit deutscher Präzision schlug. Benannt nach dem Sieg über Napoleon bei Arcis-sur-Aube, wurde diese Steppenstadt zur Heimat für jene, die es gewohnt waren, nur ihrem Glauben und ihren eigenen Händen zu vertrauen. Nur wenige erin-nern sich daran, dass sein erster, „heimi-scher" Name Johanneshorst war. Das Schicksal wollte es, dass bereits 1818 auf diesen Böden der Name Arzis (später Artsyz) erklang. Die Namensänderung änderte nichts am Wesen: Die Menschen, die die Siedlung aufbauten, arbeiteten weiterhin mit derselben deutschen Hingabe und leg-ten den Grundstein für die Zukunft.

Die Bessarabiendeutschen bauten es als Festung des Lebens: gerade Straßen, solide Häuser aus Muschelkalk und goldene Weinberge. Zwei Jahrhunderte später bli-cken wir zurück, um zu verstehen: Die 210-jährige Geschichte von Artsyz ist die Geschichte davon, wie deutsche Beharrlichkeit Teil der bessarabischen Seele wurde.

Die Geschichte von Artsyz wäre unvoll-ständig ohne das benachbarte Brienne ein weiterer Jubilar dieses Jahres. Im Jahr 1953 verbanden diese beiden deutschen Kolonien endgültig ihr Schicksal und wurden zu einer Einheit auf der Landkarte des Budschaks (Brienne wurde Teil von Artsyz).

Unsere heutige Erzählung ist eine Hom-mage an ihre gemeinsame Vergangenheit. Wir konzentrieren uns auf die wichtigsten architektonischen und geistigen Meilensteine von Artsyz und Brienne und verfolgen ihre Wege durch die Stürme und Prüfungen, die 1940 begannen.

Im Mittelpunkt des Lebens in jeder deutschen Kolonie standen stets Glaube, Arbeit und Bildung. Auf alten Karten sind diese Siedlungen mit Schulen, Krankenhäusern, Mühlen, Fabriken und so weiter verzeichnet. Leider hat die Zeit die Kirchen beider Kolonien nicht verschont.

Von der majestätischen Kirche in Artsyz, die 1880 erbaut wurde, ist heute nur noch ein Fragment des ursprünglichen Zauns erhalten.

Dieser schmiedeeiserne Zaun bildet die Grundstücksgrenze und ist zugleich ein Denkmal für die lokale Handwerkskunst: Das Metallgitter wurde in der berühmten Fabrik der Familie Meske gefertigt. Heute bewahrt Artsyz das deutsche Erbe sorgfältig: Jeder Reisende kann nicht nur das originale Mauerwerk und die Gussarbeiten bewundern, sondern mithilfe von Informationstafeln auch in die Geschichte eintauchen. Es genügt, den QR-Code zu scannen, um die Vergangenheit zum Leben zu erwecken und die vollständige Chronik dieses Ortes zu erfahren.

Bis 1940 gab es in der Kolonie Brienne zwei lutherische Kirchen. Die erste wurde bereits 1852 errichtet, während mit dem Bau der zweiten, die vom Architekten Oskar Büxel entworfen wurde, 1934 begonnen wurde. Leider wurde die zweite Kirche nie in Betrieb genommen. Bis heute ist keines der Gebäude erhalten geblieben, doch an der Stelle des späteren Bauwerks befindet sich heute eine Gedenktafel, die an seine Geschichte erinnert.

Waren die Kirchen das architektonische Wahrzeichen und das Herzstück jeder Ortschaft, so bildeten die Schulen ihr in-tellektuelles Fundament.

Auf dem Gebiet von Artsyz standen einst zwei Schulgebäude, das „alte" und das „neue". Leider ist keines von beiden bis heute erhalten geblieben. Dennoch blieb die neue" Schule auch nach dem Abzug der Deutschen für die Einheimischen lange Zeit ein wahrer Tempel der Wissenschaft und setzte ihren Betrieb in der Sowjetzeit fort (was ein seltenes Archiv-foto aus jener Zeit belegt).

Die Schule in Brienne ist 122 Jahre alt und sie ist großartig! Das bereits 1904 er-richtete Gebäude ist in nahezu perfektem Zustand erhalten geblieben. Erstaunli-cherweise dienen die historischen Mauern bis heute ihrem ursprünglichen Zweck: Hier findet, wie vor einem Jahr hundert, der Unterricht statt, und die Kinder lernen begeistert die Grundlagen der Wissenschaft.

Auch die Geschichte der Medizin in Artsyz darf nicht außer Acht gelassen werden. Das Gebäude des örtlichen Krankenhauses, das in den Jahren 1912-1913 errichtet wurde, ist bis heute erhalten geblieben und wird teilweise noch immer für seinen ursprünglichen Zweck genutzt.

Wenn man von den medizinischen Fach-kräften jener Zeit spricht, darf man den berühmten Feldscher deutscher Herkunft, Karl Bierer, nicht unerwähnt lassen. Gerade dank seiner unermüdlichen Arbeit wurde die Gesundheit der Kolo-nisten aufrechterhalten.

Übrigens sind in der Stadt nicht nur das Krankenhausgebäude, sondern auch das

Haus erhalten geblieben, in dem der legendäre Mediziner selbst lebte.

Neben den Bildungs- und medizinischen Einrichtungen ist in Artsyz noch ein weiteres einzigartiges Gebäude erhalten geblieben, das zu einem echten architekto-nischen Highlight der Stadt geworden ist. Es handelt sich um das Gebäude der ehemaligen Waisenkasse, das vom berühmten Architekten Christian Beutelsbacher entworfen wurde. Die filigrane Arbeit des Meisters zieht bis heute ungebrochen die Aufmerksamkeit der Touristen auf sich, ergänzt das historische Erscheinungsbild des alten Artsyz und erinnert an das hohe Niveau der sozialen Organisation der Kolonisten.

Nach der Blütezeit von Architektur und Medizin etablierte sich Artsiz rasch auch als industrielles Zentrum der Region. Die Namen der lokalen Industriellen gelten bis heute als „Gütesiegel" im historischen Gedächtnis der Region. In aller Munde waren die Fabrik von Meske und das Un-ternehmen von Bogner, deren Produkte weit über die Stadtgrenzen hinaus be-kannt waren. Eine nicht minder wichtige Rolle in der Wirtschaft spielte auch die Textilindustrie: die Webereien von Kraft und Meichsner.

Das Schicksal dieser Industriegiganten verlief unterschiedlich. Als echtes Glück kann man die Erhaltung des Hauses von Josef Meske bezeichnen: Das Gebäude ist in perfektem Zustand erhalten geblieben und dient auch heute noch der Gemein-schaft. In seinen Mauern ist die Abteilung für Kultur und Tourismus der Gemeinde Artsyz untergebracht.

Auch die alten Produktionshallen seiner Fabrik sind teilweise erhalten geblieben. Zu großem Bedauern hat die Zeit das Erbe von Bogner nicht verschont - von seinem Haus und den mächtigen Hallen ist keine Spur mehr übrig. Ein anderes Schicksal ereilte die Betriebe von Kraft und Meischsner: Mit dem Antritt der Sowjetmacht wurden sie zu einem einzi-gen Kombinat zusammengeschlossen. Heute existiert dieses Privatunternehmen nicht nur weiterhin, sondern arbeitet auch nach wie vor in seinem ursprünglichen Tätigkeitsbereich und bewahrt so die Kontinuität der Traditionen. Wenn man von den Wurzeln spricht, darf man die deutschen Friedhöfe von Artsyz und Brienne nicht vergessen. Erstaunlicherweise sind trotz der Barbarei der Sowjetzeit einige Grabsteine in hervorragendem Zu-stand erhalten geblieben. Einer davon gehört dem Sohn von Jakob Klett, dem berühmtesten Bürgermeister unserer Stadt. Heute trägt eine der Straßen von Artsyz wieder den Namen Jakob Klett.

Das ist nicht nur eine Frage der Ortsna-menkunde, sondern eine Ehrung für ei nen Menschen, der unsere Region von ganzem Herzen liebte.

Hinter jedem wiederhergestellten Datum, hinter jedem geretteten Grabstein stehen konkrete Menschen. Ich möchte unbe-dingt diejenigen erwähnen, die mit mir diese Mission teilen, das Erbe der Bessarabiendeutschen zu bewahren. Es sind Menschen, dank derer unsere Vergangenheit in der Gegenwart eine Stimme erhält. Die Erinnerung lebt nicht von selbst - sie wird von Enthusiasten, Forschern und einfach nur engagierten Menschen sorg-fältig bewahrt. Als der „Eiserne Vorhang" fiel, konnten die Bessarabier endlich un-gehindert in ihre kleine Heimat zurück-kehren. In diesen Jahren wurde der Titel eines Ehrenbürgers der Stadt Artsyz für besondere Verdienste an diejenigen verliehen, die diesem Land von ganzem Her-zen verbunden waren: Siegmund Ziebart,Edwin Kelm, Emil Hermann und einen be-sonderen Platz in dieser Reihe nimmt Frau Anna Stoyanova ein, ebenfalls Eh-renbürgerin der Stadt, die über 30 Jahre lang eine unverzichtbare Begleiterin, Freundin und zuverlässige Helferin für alle Bessarabiendeutschen war, die zu ih-ren Wurzeln zurückkehrten.

Viele fragen sich, ob die deutsche Chronik unserer Stadt im Jahr 1940 unterbro-chen wurde. Die Antwort darauf findet sich in den Familienarchiven der Famili-en Bayer und Kostenski, deren Vorfahren trotz aller Wechselfälle der Geschichte in Artsyz geblieben sind (es blieben nur Mütter mit ihren Kindern zurück).

Jahrzehnte später findet diese Verbin-dung der Zeiten eine neue Verkörperung. Nelly Chelak, die Enkelin des bekannten Fotografen Bruno Kostenske, kehrt nicht durch das Objektiv einer Kamera, sondern mit dem Pinsel zu ihren Wurzeln zurück. Ihre Werke sind nicht bloß Zeichnungen, sondern lebendige Erinnerung, die nicht nach den Regeln der akademischen Malerei, sondern aus tiefstem Herzen entstanden ist. An dieser Stelle unterbreche ich meine Erzählung vorübergehend, setze aber keinen Punkt, sondern nur ein Komma. Ich hoffe, diese Geschichte konnte eure Herzen erwär-men und schöne Erinnerungen in euch wecken. Die Vergangenheit von Artsyz und Brienne ist aus einer Vielzahl solcher Schicksale gewoben, und jedes einzelne davon ist von unschätzbarem Wert.

Für Liebhaber der lokalen Geschichte gibt es im Gebiet der Gemeinde Artsyz folgende touristische Routen: „Zwei Pole einer Stadt: Geschichte und Gegenwart“, „Der skythische Pfad“ und „Auf den Spuren der bessarabischen Kolonisten“. Wir laden daher alle Interessierten ein, in die historische Vergangenheit der Gemeinde Artsyz einzutauchen und an den vom Historisch-Heimatkundlichen Museum Artsyz organisierten Führungen teilzunehmen 

 

Краєзнавчі розвідки. Сергій Агеєнко про колонії «Німецької балки»

 

 

Мене звати Сергій Агеєнко. Я голова Овідіопольської місцевої краєзнавчої організації Національної спілки краєзнавців України.

Сьогодні ми перебуваємо в селі Петродолинське – колишній німецькій колонії Петерсталь, розташованій на лівому березі річки Барабой. Ця місцевість охоплює кілька німецьких колоній, які в минулому й досі об'єднують під назвою «Німецька балка».

Хочу розповісти вам про історію самої колонії та кірхи Святого Петра, біля якої ми зараз знаходимося. Лютеранська громада виникла майже одночасно із заснуванням поселення.

Колонію Петерсталь заснували у 1804 році, а вже у 1805–1806 роках була створена релігійна громада. Оскільки колонія отримала назву на честь святого Петра, так само назвали й кірху.

Після здобуття Україною незалежності відродилася і кірха, і місцева німецька громада.

Сьогодні тут проживають місцеві жителі, переселенці зі сходу України, а також етнічні німці, які після депортації повернулися на свою історичну батьківщину.

До колишнього Грослібентальського колоністського округу входили Петерсталь (нині Петродолинське), Фрейденталь (нині Мирне), Йозефсталь, Лібенталь, Марієнталь, Нейбург, Олександргільф і Грослібенталь.

На території колишніх колоній і сьогодні збереглося чимало історичних пам'яток: житлові будинки, криниці та господарські споруди, зведені з місцевого дикого каменю.

Саме з такого каменю будували не лише оселі й криниці, а й підпірні стіни, обкладали дерева та зводили мури між городами.

Такі кам'яні мури виконували важливу практичну функцію: вони накопичували вологу, затримували сніг узимку, завдяки чому ґрунт довше залишався зволоженим. Цей досвід і сьогодні використовують місцеві жителі, обкладаючи камінням дерева для збереження вологи.

На північ звідси розташована колонія Лібенталь. Вона була заснована як дочірня колонія Грослібенталя у 1825 році. Цікавою є й історія її назви.

Спочатку ця місцевість мала назву Брайтлос, що німецькою означає «великий відрізок». Вона лежить між річками Барабой і Акаржанкою.

Після смерті Леніна колонію перейменували на Ленінталь. Під час німецької окупації у 1941 році вона отримала назву Адольфсталь. Після завершення Другої світової війни назву Ленінталь повернули, а у 2025 році колонії офіційно відновили її історичну назву – Лібенталь, що означає «улюблена долина».

Лібенталь розташований на межі з Великодальницькою громадою колишнього Біляївського району. Сьогодні і ця територія, і Петродолинське входять до складу Одеського району.

Саме там серед степу збереглася мальовнича балка, заросла деревами й кущами. Цікаво, що місцеві жителі називають балку не «балкою», а рипою. Походження цієї назви пов'язують із німецьким словом der Rappe, яким колоністи називали яр або балку. Згодом це слово увійшло до місцевого побуту, і сьогодні його однаково використовують українці, болгари, молдовани та представники інших національностей, які проживають у нашому краї.

Біля цієї рипи росте великий масив бузку, відомий як «Бузкова роща». Серед безкрайого степу вона виглядає особливо мальовничо. Тут є невеликий ставок, а в минулі роки саме в цьому місці проводили майовки, народні гуляння та різноманітні святкові заходи.

Втім, існує й інша версія походження цієї назви. Жителі Великого Дальника розповідають, що колись тут був маєток поміщика Картасова. Від маєтку майже нічого не залишилося - лише руїни, які називали «Графськими розвалинами», та бузковий гай. Саме тому у Великому Дальнику це місце нерідко називають «Картасовою рощею».

Такі краєзнавчі історії допомагають краще зрозуміти минуле нашого краю, адже кожна місцевість має свої легенди, перекази та історичну пам'ять.

Запрошуємо всіх відвідати «Німецьку балку». Під час екскурсії ви зможете ознайомитися з історією німецьких колоній, побачити пам'ятки, що збереглися до наших днів, почути цікаві маловідомі факти та відчути гостинність нашого краю.

Дякую за увагу.

 

Краєзнавчі розвідки: Ігор Комаровський розповідає про палітурну майстерню свого прадідуся Менделя

 

Краєзнавчі розвідки, присвячені історії родин, родинним зв’язкам і долям окремих людей, мають особливу цінність. Саме через історію однієї сім’ї відкривається ширший контекст епохи, життя громади, міста чи краю. Такі дослідження допомагають зберегти пам’ять про предків, відновити втрачені сторінки минулого та передати їх наступним поколінням.

Кожна родинна історія є унікальною мозаїкою, що складається зі спогадів, документів, світлин і людських доль. Зібрані разом, вони формують живу історію нашого краю, наповнену конкретними іменами, подіями та звершеннями.

Особливо цінними є дослідження, які повертають із забуття людей, чия праця залишила помітний слід у розвитку суспільства. Саме такою є краєзнавча розвідка Ігоря Комаровського, присвячена палітурній майстерні його прадідуся Менделя. Автор не лише відтворює історію родини, а й розповідає про ремесло, яке впродовж багатьох років було важливою складовою книжкової культури. Це дослідження є прикладом того, як особиста зацікавленість і родинна пам’ять можуть стати джерелом важливих відомостей для збереження історико-культурної спадщини нашого краю.

Я, Комаровський Ігор Леонідович, народився в Одесі та маю багаторічний стаж краєзнавця. Сьогодні хотів би розповісти дещо про себе і свою родину.

З раннього дитинства я полюбляв книги, і ця любов залишається зі мною до сьогодні. Моя бабуся Белла Давидівна, ось її фотографія ще дореволюційного часу, прищепила мені любов не лише до краєзнавства загалом, а й до історії власної родини, до її витоків.

Саме від неї я ще змалку знав, що її батько до революції мав власну палітурно-позолотну майстерню, як і його рідний брат. Коли у 1941 році розпочалася радянсько-німецька війна, бабуся евакуювалася аж до озера Байкал. Завдяки цьому їй вдалося зберегти більшість сімейних фотографій.

Серед них є світлини працівників цієї майстерні. Деякі з них я хотів би показати вам, щоб передати атмосферу та життя того часу.

Перша світлина має свою історію. Будинок № 28, де було зроблено це фото, не зберігся до наших днів. Він знаходився на розі Єврейської та Рішельєвської вулиць.

На другій світлині є дарчий напис: «Володарю майстерні».

Фото з дитиною - це світлина одного з працівників, яка також містить дарчий напис. На ній зазначено дату - 10 січня 1916 року.

Ці фотографії зберегли пам'ять про людей, інформація про яких, можливо, залишилася лише на цих світлинах. І такі речі, можу сказати, надзвичайно унікальні. Адже про конкретних осіб, які працювали у приватних закладах понад сто років тому, сьогодні практично неможливо знайти будь-які відомості. Цілком можливо, що це взагалі єдина згадка про конкретну людину.

У 1996 році я вперше звернувся до Державного архіву Одеської області. Саме тоді й розпочалася моя дослідницька робота.

Передусім хочу згадати відомого краєзнавця і бібліофіла Мирона Бельського. Він очолював Міське товариство любителів мініатюрних книг. Ми познайомилися, а згодом між нами розпочалася плідна співпраця.

Завдяки його багаторічним дослідженням історії книговидання в Одесі були видані довідники газет і журналів дореволюційного періоду, а також створена картотека власників книжкових магазинів.

Саме Мирон Бельський звернув мою увагу на документ Державного архіву Одеської області - прохання власника майстерні про дозвіл використовувати шрифти.

У цьому документі міститься звернення 1890 року мого прадідуся, батька моєї бабусі. На той час він уже мав палітурну майстерню. Для того щоб вона могла працювати, необхідно було отримати дозвіл міського градоначальника на використання шрифтів.

Це був перший документ про нього, який мені вдалося знайти. У ньому він просить дозволити використовувати шрифти у своїй майстерні.

Сам документ склав професійний писар, а прадідусь Дувід лише поставив свій підпис як власник майстерні. До прохання додавалися довідки про те, що він не має намірів займатися антидержавною діяльністю. Після цього він отримав дозвіл на використання шрифтів у своїй роботі. Згодом майстерня стала палітурно-позолотною.

Трохи історії.

У дореволюційний час книги, на відміну від сьогодення, видавалися без палітурок. Зараз ми приходимо до книгарні й купуємо вже готову, переплетену книгу. Тоді все було інакше.

Я сам колись цього не знав. Поступово вивчаючи біографію свого прадідуся, я дізнався багато цікавого.

У місті працювало чимало палітурників і власників палітурних майстерень. Серед них був і мій прадідусь.

Під час роботи в Одеській національній науковій бібліотеці я знайшов перший довідник, у якому згадувався прадідусь. Це був довідник по Одесі за 1895 рік. У розділі «Майстерні» зазначалося, що майстерня належала спільно моєму прадідусеві та його рідному братові Мойсею.

Це була перша знайдена мною згадка.

У довіднику 1896 року інформація вже була значно ширшою - там містилася справжня реклама. Брати займалися різними справами, і в оголошенні чітко зазначалося, хто є власником і якими роботами займається. Йшлося не лише про переплетення книг, а й про лакування карт, креслень, планів та багато іншого.

Саме це була перша знайдена мною реклама мого прадідуся.

У родині був і третій брат, який займався сантехнічною справою. Його реклама міститься у довіднику «Вся Одеса» за 1901 рік.

Будинок, якому була майстерня мого прадідуся це будинок 48 (після зміни нумерації будинків у 1903 р. - № 52)

Збереглася ще одна реклама мого прадідуся, дещо іншого змісту, присвячена палітурним роботам.

У довіднику «Вся Одеса» за 1912 рік наведений перелік власників палітурних майстерень міста. Серед них є й мої родичі.

Заможна родина Мендель виховувала чотирьох дітей. Ремесло палітурників приносило достаток, адже попит на нього був великим. Це була важлива й потрібна справа свого часу.

Можу додати ще одну сімейну історію. Єдине, що не збереглося в нашій родині, - це фотографія всіх палітурників Одеси. Бабуся розповідала, що під час евакуації вони їхали потягом Одеського крекінг-заводу разом із заводським обладнанням та верстатами. Велике фото вона просто не змогла взяти із собою.

Я шукаю цю фотографію вже десятиліттями.

Окрему цінність становлять книги. Бібліотекар університету імені Мечникова Володимир Семенович Фельдман відібрав книги, у верхньому лівому куті яких містилися друковані ремісничі марки палітурної майстерні мого прадідуся та його брата. Ці марки були різних форм.

Ще один важливий напрямок моїх досліджень пов'язаний із технічною стороною палітурної справи.

Протягом багатьох років я був знайомий із палітурником Миколою Івановичем, який працював у Літературному музеї. Він показав фотографії обладнання, що замовлялося з Німеччини й використовувалося для палітурних робіт.

Наприклад, папірорізальна машина. Саме така стояла у палітурній майстерні, власником якої був мій прадідусь.

Потім настала нова епоха - 1917 рік.

Суспільна потреба у палітурній справі поступово зникала. Тому мій прадідусь змушений був перейти до іншого заняття - торгівлі молочною продукцією. Але й це тривало недовго. Усі брати померли в перші роки радянської влади.

На жаль, історія палітурної справи в Одесі практично не досліджена. Минув час, багато чого вже втрачено назавжди. Проте ця тема й сьогодні заслуговує на увагу тих, кого цікавить історія книговидання, бібліотек і всього, що пов'язане з книгою.

Саме тому я продовжую свої пошуки, зберігаючи пам'ять про людей, їхню працю та цілу сторінку історії нашого міста.

Від минулого до сьогодення: Край Овідія в описах мандрівників Південною Україною

 

«Від минулого до сьогодення: Край Овідія в описах мандрівників Південною Україною». Так член Одеського регіонального відділення Національної спілки краєзнавців України,  Сергій Агеєнко назвав свій доклад, присвячений рідному краю та Всеукраїнському дню краєзнавства. Який він зробив  у відділі краєзнавчої літератури та бібліографії бібліотеки.

Одещина – українська перлина Причорномор’я, а  Овідіопольський край взагалі на просторовій карті південної України своїми контурами нагадує серце, або виноградну лозу. І це ніби визначає її соціальний та народногосподарський статус. Тут з давніх давен  проживають люди різних національностей, однаково працьовиті та закохані в рідну землю, містечка й села. Сільськогосподарські угіддя, чудові пляжі курортів та мальовничі схили надлимання. Багатий рослинний та тваринний світ, розмаїті пам’ятки старовини: починаючи з курганів, городищ, решток стоянок та поселень різних епох і аж до оборонних споруд. Усе це зустрілось та переплелось у просторі та часі. У зв’язку з цим Сергій Миколайович  згадав слова видатного письменника, історіографа, нашого земляка, Юрія Липи: « Це така нормальна річ – сприймати свій край за середину світу».

Багаторічний відданий читач та друг бібліотеки імені Михайла Грушевського,  Сергій Миколайович багато років присвятив вивченню історії документальних джерел, присвячених згадкам про Одещину в різні історичні періоди. Таке глибоке та ретельне вивчення минувшини своєї землі, яке місцеві ентузіасти  почали ще більш сторіччя тому, виводить нас на лідируючі позиції в цьому напрямку історико-краєзнавчої діяльності.  Свого часу, підкреслив Сергій Агеєнко, на нього справило величезне враження серйозне фундаментальне дослідження історії його рідного Овідіопольського району від найсивішої давнини до нашого сьогодення «Край Овідія. Археологія та історія Овідіопольського району».  В різних аспектах досліджень цієї колективної монографії брало участь величезне число науковців та аматорів, які  ретельно вивчали та систематизували інформацію в тій чи іншій галузі. Про досліди багатьох із них краєзнавець розповідав з особливим захопленням. Кожен населений пункт унікальний та має свою особисту, неповторну історію, яка теж ревно описана небайдужими дослідниками….

Унікальним джерелом з історії Одеського краю стали спостереження німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, які він занотовував під час подорожі Південною Україною в 1838 році. Особливу увагу краєзнавця привертає історія поселень колоністів навкруги. Німецьких, зокрема. Самобутні культурні та соціальні особливості кожного народу лишали не тільки очевидний вплив на оточення, але іноді пізніше призводили  до неочікуваних наслідків. Так, в  ХIХ столітті просторами регіону прокотилося кілька сильних хвиль пограбування древніх поховань. При детальному вивченні питання краєзнавці виявили, що території навкруги німецьких поселень найменше постраждали від мародерів: традиційні дисциплінованість та добропорядність місцевого населення була досить сильним щитом від грабіжників.

Кожне нове, молоде покоління одеситів в найширшому сенсі цього слова, повинно вивчати й поважати історію землі, на якій жили їх предки, вважає Сергій Миколайович. А тому  з особливим теплом розповідає про свої зустрічі з дітлахами з місцевого дитячого центра. Особливо важливо з дитинства вчити любити й поважати свою землю, її історію, своїх предків, впевнений краєзнавець Агеєнко. Бо без поваги до минулого немає перспектив у майбутнього.

Молдаванка: більше ніж район — у фокусі професорів

 

Про Молдаванку – найвідоміший район Одеси – розмову ведуть Олена Василівна Лісеєнко, доктор філософських наук, професор кафедри філософії, соціології та менеджменту соціокультурної діяльності Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського, та Тарас Григорович Гончарук, доктор історичних наук, професор кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

 

Історія Молдаванки – це багатогранний літопис району, що формувався як унікальний промисловий та культурний осередок Одеси. Структурно її історію можна розглянути через кілька ключових аспектів.

 

Топоніміка та походження назв

Назви вулиць Молдаванки мають переважно «народне» походження, що йшло знизу, а не призначалося офіційно.

Перші домовласники: Більшість вулиць названі на честь перших мешканців або власників ділянок: Колонтаївська, Головківська, М'ясоїдівська, Скиданівська, Розумовського. У цих назвах чітко простежується присутність українців серед першопоселенців.

Описові назви: Деякі вулиці отримали назви через свої особливості, наприклад, Середня (бо йшла посередині) або Скісна (через її хвилясту траєкторію, що виділялася серед прямокутних кварталів).

Національний колорит: У районі існував поділ на «єврейську» та «православну» (молдавську) частини, хоча з часом вони могли змінюватися місцями.

 

Транспортне та індустріальне значення

Молдаванка відіграла критичну роль у розвитку інфраструктури Одеси:

Перша залізниця: Саме тут у 1864-1865 роках з'явилася перша залізниця (лінії Одеса – Паркани та Одеса – Балта), яка спочатку призначалася для експорту зерна. Перший вокзал був розташований на Товарній станції, і лише згодом його перенесли ближче до Тюремної (нині – Вокзальної) площі.

Промисловий район: Молдаванка зберігає статус унікального для Європи промислового передмістя з малоповерховою забудовою (1–2 поверхи), що зберіглося майже в первісному вигляді біля самого центру міста.

 

Освітній та медичний осередок

Район став центром зосередження інтелектуального життя міста:

Інститут шляхетних дівчат: Цей заклад, збудований за проектом архітектора Шашина, дав першу назву вулиці Інститутській (нині – Дідріхсона). Пізніше на його базі та навколо нього виникли провідні виші:

Морський університет (Водний), Будівельна академія, Академія зв'язку та Педагогічний університет імені Ушинського.

Медицина: Знаковим об'єктом є Єврейська лікарня, де працювали відомі лікарі та меценати.

 

Торгівля та побут

Перший «Толчок»: На кордоні Молдаванки та центру міста (в районі Старопортофранківської та Великої Арнаутської) діяв перший одеський речовий ринок, відомий своєю стихійністю та криміногенністю. Його закрили лише наприкінці XIX століття, а традиції торгівлі згодом перейняла Староконка.

Дворова культура:  Район славиться особливою культурою спільних двориків, де мешканці жили як одна велика родина, разом готували їжу та проводили дозвілля.

 

Сучасний етап та збереження спадщини

Сьогодні Молдаванка переживає зміни через нову забудову та перейменування вулиць, хоча фахівці наголошують на важливості збереження історичних назв як частини ідентичності району. Важливим напрямком є вивчення усної історії та фольклору через опитування старожилів, щоб зберегти пам'ять про робітничий побут та автентичну атмосферу, яка поступово зникає.

 

Рекомендована література

 

Донцова Т. Молдаванка : Записки краеведа / Т. Донцова. – Изд. второе, перераб. и дополн. – Одесса : Черноморье, 2016. – 512 с.

«Представляючи перероблений і виправлений варіант книги, виданої в 2001 році, сподіваюся на те, що дана праця внесе певну лепту в загальний літопис нашого міста. Сюди ввійшли не тільки опубліковані в минулому виданні архівні документи, вже введені в науковий обіг, але і ряд нових надрукованих вперше матеріалів молдаванской тематики, т. к. допомагають пояснити ряд загадок загальноміського рівня», – говорить Тетяна Донцова.

Це стосується ґрунтовно забутих сторінок розвитку одеської залізниці, невідомих фактів біографії чудового одеського пейзажиста Г. С. Головкова, «таємниці» будинку-стіни у Воронцовському провулку та багато іншого, що зайвий раз підкреслює краєзнавчу унікальність Молдаванки.

Хочеться нагадати – саме тут, на Молдаванці, першими в місті, а значить у всьому краї з'явилися свого часу, такі знакові заклади як спеціалізований розплідник зелених насаджень, інститут шляхетних дівиць, притулок для незаможних, міське народне училище, залізничний вокзал, міська аудиторія, педагогічний музей, електрика. Навіть перша одеська газета французькою мовою була надрукована в приватному будинку на Молдаванці!

З Молдаванкою пов'язані імена видатних державних чоловіків, архітекторів, учених, священиків, педагогів, митців і культур, які створили матеріальну і духовну основу її розвитку.

Поступово, від природних і аж ніяк неприродних причин - зникають, потім зовсім стираються з пам'яті настільки дорогі серцю реалії. І процес повального руйнування вже перекинувся на топоніміку: звідки взялися ці чужі – «Мельницька», «Скісна»? Напевно, кожному з нас думка про навмисне спотворення свого прізвища видається неприпустимою. Чому ж уродяться старі добрі, історичні назви наших вулиць? Неповага до минулого загрожує незавидним майбутнім. Банально? Але інших прикладів Історія не знає.

 

Майстровой Я. Я. История Одессы в названиях улиц [Текст] : топоним. справ. / Яков Яковлевич Майстровой. – Одесса, Пласке. – 2012. – 438 с. : ил.

Книга Я. Майстрового, написана на основі багаторічних досліджень, присвячена історії назв усіх одеських вулиць, провулків та спусків, площ та скверів, які є повноцінною складовою історії міста. Книга адресована всім, хто за професійною потребою чи душевним розташуванням цікавиться минулим та сьогоденням Одеси – історикам та краєзнавцям, літераторам та містобудівникам, поштовим працівникам та службовцям міських установ, місцевим мешканцям та приїжджим.

 

Смольянинов К. Н. История Одессы. Историчесский очерк. – Одесса : Изв-во «Optimum», 2007 . – 181 с. : ил.

Історичний нарис К. Смольянінова  було опубліковано у 1853 році, але досі не втратив свого значення. Ця праця служить і в наш час безцінним свідченням становлення Одеси та опорою сучасних вчених-краєзнавців.

 

***

Нетребский В. П. Аура Молдаванки: Краеведческие прогулки [Текст] : [очерки] / Валерий Петрович Нетребский, В. В. Шерстобитов. – Одесса : Оптимум, 2011. – 372 с. : ил.

 

Нетребский В. П. Аура Молдаванки [Текст] : [краевед. прогулки] / Валерий Петрович Нетребский, В. В. Шерстобитов. – Одесса : КП ОГТ, 2010 - Кн. I. - 2010. – 144 с. : ил.

 

Нетребский В. П. Аура Молдаванки [Текст] : [краевед. прогулки] / Валерий Петрович Нетребский, В. В. Шерстобитов. – Одесса : КП ОГТ, 2010 – Кн. II. – 2011. – 162 с. : ил.

 

Нетребский В. П. Аура Молдаванки [Текст] : [краевед. прогулки] / Валерий Петрович Нетребский, В. В. Шерстобитов. – Одесса : КП ОМД, 2009 - Кн. III. – 2011. – 143 с. : ил.

 

Нетребский В. П. Аура Молдаванки [Текст] : [краевед. прогулки] / Валерий Петрович Нетребский, В. В. Шерстобитов. – Одесса : КП ОГТ, 2009 – Кн. IV. – 2011. – 166 с. : ил.

 

Періодичні видання

 

• Алёшин П. Молдаванка [Текст] : [гор. этюды] // Одес. газ. «Гласность». – 1994. – 2 сент. – С. 5.

• Донцова Т. Базары Молдаванки [Текст] / Татьяна Донцова // Вестн. региона. – 1997. – 15 февр. – С. 6; 29 февр. – С. 6 : фот. 

• Донцова Т. В поисках далекой Молдаванки [Текст] : [история происхождения р-на г. Одессы] / Татьяна Донцова, Андрей Добролюбский // Слово. – 1999. – 9 дек. – С. 14 : ил.

• Донцова Т. Молдаванка в погонах [Текст] : [обзор старой «военной Молдаванки»] / Татьяна Донцова // Вестн. региона. – 1998. – 29 авг. С. 6 : фот.

• Нетребский В. П. Когда появилась Молдаванка? [Текст] : [полемич. заметки] / Валерий Петрович Нетребский // Работа и отдых. - 2000. – 23-29 сент. – С. 12 ; 30 сент. – 6 окт. - С. 12 ; 7-13 окт. – С. 12 : фот.