Краєзнавчі розвідки: Ігор Комаровський про палітурну майстерню свого прадідуся Менделя

 

Краєзнавчі розвідки, присвячені історії родин, родинним зв’язкам і долям окремих людей, мають особливу цінність. Саме через історію однієї сім’ї відкривається ширший контекст епохи, життя громади, міста чи краю. Такі дослідження допомагають зберегти пам’ять про предків, відновити втрачені сторінки минулого та передати їх наступним поколінням.

Кожна родинна історія є унікальною мозаїкою, що складається зі спогадів, документів, світлин і людських доль. Зібрані разом, вони формують живу історію нашого краю, наповнену конкретними іменами, подіями та звершеннями.

Особливо цінними є дослідження, які повертають із забуття людей, чия праця залишила помітний слід у розвитку суспільства. Саме такою є краєзнавча розвідка Ігоря Комаровського, присвячена палітурній майстерні його прадідуся Менделя. Автор не лише відтворює історію родини, а й розповідає про ремесло, яке впродовж багатьох років було важливою складовою книжкової культури. Це дослідження є прикладом того, як особиста зацікавленість і родинна пам’ять можуть стати джерелом важливих відомостей для збереження історико-культурної спадщини нашого краю.

Я, Комаровський Ігор Леонідович, народився в Одесі та маю багаторічний стаж краєзнавця. Сьогодні хотів би розповісти дещо про себе і свою родину.

З раннього дитинства я полюбляв книги, і ця любов залишається зі мною до сьогодні. Моя бабуся Белла Давидівна, ось її фотографія ще дореволюційного часу, прищепила мені любов не лише до краєзнавства загалом, а й до історії власної родини, до її витоків.

Саме від неї я ще змалку знав, що її батько до революції мав власну палітурно-позолотну майстерню, як і його рідний брат. Коли у 1941 році розпочалася радянсько-німецька війна, бабуся евакуювалася аж до озера Байкал. Завдяки цьому їй вдалося зберегти більшість сімейних фотографій.

Серед них є світлини працівників цієї майстерні. Деякі з них я хотів би показати вам, щоб передати атмосферу та життя того часу.

Перша світлина має свою історію. Будинок № 28, де було зроблено це фото, не зберігся до наших днів. Він знаходився на розі Єврейської та Рішельєвської вулиць.

На другій світлині є дарчий напис: «Володарю майстерні».

Фото з дитиною - це світлина одного з працівників, яка також містить дарчий напис. На ній зазначено дату - 10 січня 1916 року.

Ці фотографії зберегли пам'ять про людей, інформація про яких, можливо, залишилася лише на цих світлинах. І такі речі, можу сказати, надзвичайно унікальні. Адже про конкретних осіб, які працювали у приватних закладах понад сто років тому, сьогодні практично неможливо знайти будь-які відомості. Цілком можливо, що це взагалі єдина згадка про конкретну людину.

У 1996 році я вперше звернувся до Державного архіву Одеської області. Саме тоді й розпочалася моя дослідницька робота.

Передусім хочу згадати відомого краєзнавця і бібліофіла Мирона Бельського. Він очолював Міське товариство любителів мініатюрних книг. Ми познайомилися, а згодом між нами розпочалася плідна співпраця.

Завдяки його багаторічним дослідженням історії книговидання в Одесі були видані довідники газет і журналів дореволюційного періоду, а також створена картотека власників книжкових магазинів.

Саме Мирон Бельський звернув мою увагу на документ Державного архіву Одеської області - прохання власника майстерні про дозвіл використовувати шрифти.

У цьому документі міститься звернення 1890 року мого прадідуся, батька моєї бабусі. На той час він уже мав палітурну майстерню. Для того щоб вона могла працювати, необхідно було отримати дозвіл міського градоначальника на використання шрифтів.

Це був перший документ про нього, який мені вдалося знайти. У ньому він просить дозволити використовувати шрифти у своїй майстерні.

Сам документ склав професійний писар, а прадідусь Дувід лише поставив свій підпис як власник майстерні. До прохання додавалися довідки про те, що він не має намірів займатися антидержавною діяльністю. Після цього він отримав дозвіл на використання шрифтів у своїй роботі. Згодом майстерня стала палітурно-позолотною.

Трохи історії.

У дореволюційний час книги, на відміну від сьогодення, видавалися без палітурок. Зараз ми приходимо до книгарні й купуємо вже готову, переплетену книгу. Тоді все було інакше.

Я сам колись цього не знав. Поступово вивчаючи біографію свого прадідуся, я дізнався багато цікавого.

У місті працювало чимало палітурників і власників палітурних майстерень. Серед них був і мій прадідусь.

Під час роботи в Одеській національній науковій бібліотеці я знайшов перший довідник, у якому згадувався прадідусь. Це був довідник по Одесі за 1895 рік. У розділі «Майстерні» зазначалося, що майстерня належала спільно моєму прадідусеві та його рідному братові Мойсею.

Це була перша знайдена мною згадка.

У довіднику 1896 року інформація вже була значно ширшою - там містилася справжня реклама. Брати займалися різними справами, і в оголошенні чітко зазначалося, хто є власником і якими роботами займається. Йшлося не лише про переплетення книг, а й про лакування карт, креслень, планів та багато іншого.

Саме це була перша знайдена мною реклама мого прадідуся.

У родині був і третій брат, який займався сантехнічною справою. Його реклама міститься у довіднику «Вся Одеса» за 1901 рік.

Будинок, якому була майстерня мого прадідуся це будинок 48 (після зміни нумерації будинків у 1903 р. - № 52)

Збереглася ще одна реклама мого прадідуся, дещо іншого змісту, присвячена палітурним роботам.

У довіднику «Вся Одеса» за 1912 рік наведений перелік власників палітурних майстерень міста. Серед них є й мої родичі.

Заможна родина Мендель виховувала чотирьох дітей. Ремесло палітурників приносило достаток, адже попит на нього був великим. Це була важлива й потрібна справа свого часу.

Можу додати ще одну сімейну історію. Єдине, що не збереглося в нашій родині, - це фотографія всіх палітурників Одеси. Бабуся розповідала, що під час евакуації вони їхали потягом Одеського крекінг-заводу разом із заводським обладнанням та верстатами. Велике фото вона просто не змогла взяти із собою.

Я шукаю цю фотографію вже десятиліттями.

Окрему цінність становлять книги. Бібліотекар університету імені Мечникова Володимир Семенович Фельдман відібрав книги, у верхньому лівому куті яких містилися друковані ремісничі марки палітурної майстерні мого прадідуся та його брата. Ці марки були різних форм.

Ще один важливий напрямок моїх досліджень пов'язаний із технічною стороною палітурної справи.

Протягом багатьох років я був знайомий із палітурником Миколою Івановичем, який працював у Літературному музеї. Він показав фотографії обладнання, що замовлялося з Німеччини й використовувалося для палітурних робіт.

Наприклад, папірорізальна машина. Саме така стояла у палітурній майстерні, власником якої був мій прадідусь.

Потім настала нова епоха - 1917 рік.

Суспільна потреба у палітурній справі поступово зникала. Тому мій прадідусь змушений був перейти до іншого заняття - торгівлі молочною продукцією. Але й це тривало недовго. Усі брати померли в перші роки радянської влади.

На жаль, історія палітурної справи в Одесі практично не досліджена. Минув час, багато чого вже втрачено назавжди. Проте ця тема й сьогодні заслуговує на увагу тих, кого цікавить історія книговидання, бібліотек і всього, що пов'язане з книгою.

Саме тому я продовжую свої пошуки, зберігаючи пам'ять про людей, їхню працю та цілу сторінку історії нашого міста.