Цінуємо відгуки наших читачів та їх рекомендації щодо
популяризації читання
Відгук краєзнавця Сергія Агеєнка на книгу Захарченка О. В., Аргатюка С. С. «Таїрове».
Таїрове: історія селища і населених пунктів Таїровської
об'єднаної територіальної громади - історико-краєзнавчі нариси / О. В. Захарченко, С. С. Аргатюк, Одеса: КП
«Одеська міська друкарня», 2025. 328 с., іл.
Книга написана на основі історичних і архівних джерел, а
також спогадів мешканців краю. В ній вперше зібрані матеріали, які висвітлюють
історію сучасних населених пунктів Таїровської об'єднаної територіальної
громади та ін. населених пунктів, які у різні історичні періоди входили до
Одеського градоначальства (у ХІХ - поч. ХХ ст.), а в радянський період до
Одеського і Овідіопольських районів. Хронологічно книга охоплює період з
найдавніших часів до наших часів.
Книга призначена для істориків, краєзнавців, етнографів,
учнів та студентів, вчителів шкіл та усіх тих, хто цікавиться прадавньою
історією краю.
17 вересня 2025 року в дитячій бібліотеці № 21 м. Одеси
(вул. Посмітного, 33) відбулась щемлива презентація.
Свої книжки презентувала письменниця Лідія Гиска – дівчинка
з дитячого будинку, рідне селище якої Окни Окнянської селищної територіальної
громади Подільського району Одеської області. Вона пише казки, які легко
читаються не лише дітьми, а й дорослими.
«Пишу дитячі історії, але вже маю дві дорослі книги», –
говорить Лідія.
Зустріч з дитячою письменницею з Одещини Лідією Гискою –
то була жива розмова про книжки, автографи, людей, які надихають на нові книги
та море позитиву.
Між читанням і аудіослуханням , авторка вибирає читання,
де кожне слово це любов, це правда, де живе надія.
Гиска Л. Там, де немає мами / Лідія Гиска. – Луцьк :
Терен, 2025.
«Там, де немає мами» – це прониклива історія дівчинки на
ім'я Даринка, яка зростає в інтернаті. Світ для неї починається не з маминої
казки, а з тиші в гуртожитку, з поглядів виховательок, порожнечі, яку не
заповниш іграшками.
У цьому світі бракує найважливішого – мами. Але в серці
Даринки живе надія, яка не згасає навіть у найдовші ночі…
«Там, де немає мами» – це не вигадка, а правда, написана
серцем. Це історія про дитинство без материнських обіймів, про біль і водночас
про силу маленької дівчинки, яка вчилася виживати серед чужих стін.
Ця книжка — не просто слова на папері. Це голос усіх
дітей, які щодня дивляться у вікно, чекаючи того, хто так і не прийде. Це
пам'ять і нагадування про тих, кого суспільство часто не помічає.
Прочитавши цю книгу, ви торкаєтеся до правди, яка змушує
задуматися.
Гиска Л. Мій шлях / Лідія Гиска. – Луцьк : Терен, 2025.
Ця книжка — не про жалість. Вона про правду. Про
витримку. Про тих, кого суспільство часто не хоче бачити.
«Я була однією з них. І тепер маю голос, щоб про це
сказати. Я не соромлюся свого минулого. Навпаки — воно мене загартувало. Я
пройшла крізь холодні стіни, мовчазні вечері, різкі голоси й тишу, що болить
сильніше, ніж крик. Але саме там, де бракувало тепла, я навчилася бути сильною»,
– говорить автор.
Ця книга — не просто спогад про дитинство без родини, це
голос кожної дитини, яка чекає обіймів. Вона для тих, хто виріс без любові, але
зумів зберегти душу. І для тих, хто ще може простягнути руку. Присвячується
дітям, що живуть там, де немає мами.
В рамках благодійної акції до 150-річчя заснування
Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені М. С. Грушевського «150
книжок – бібліотеці» Лідія Гиска подарувала дві книжки для читачів різного
віку.
Підготувала К.Г. Черненко, завідувачка відділу краєзнавчої літератури і бібліографії.
Забіянов Є. Одеське повітове земствота впровадження сільськогосподарської техніки
в Одеському повіті у ХІХ – на початку ХХ ст. [Текст] / Євген Збіянов, Віктор
Дробний // Південний-Захід. Одесика : іст.-крааєзнав. наук. альм. / Нац. спілка
краєзнавців України, Асоціація європ. Культури «Золота акація» ; [голов. ред.
В. А. Савченко, редкол.: О. П. Тригуб, О. Г. Бажан, О. А. Бачинська [та ін.],
рецензент Н. М. Діанова]. – Одеса, 2025. – Вип. 38. – 2025. – С. 85-100. –
Бібліогр.: 34 назви.
Черненко К. Г. Краєзнавство воєнної доби в науково-дослідній роботі відділу
краєзнавчої літератури і бібліографії Одеської ОУНБ імені М. С. Грушевського // Регіональні розвідки: історичні тенденції та сучасні виклики : матеріали
краєзнав. толоки / круглого столу до 100-річчя проведення у Харкові Першої
всеукр. краєзнав. конф., Харків, 28 трав. 2025 р. / Харків. держ. наук. б-ка
ім. В. Г. Короленка [та ін. ; уклад.: Г. М. Лях, Н. І. Полянська]. – Харків,
2025. – С. 123-127.
Забіянов Є. В. Кроссекторальні проєкти як напрямок краєзнавчої діяльності
Музею української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки
імені М. С. Грушевського // Регіональні розвідки: історичні тенденції та
сучасні виклики : матеріали краєзнав. толоки / круглого столу до 100-річчя
проведення у Харкові Першої всеукр. краєзнав. конф., Харків, 28 трав. 2025 р. /
Харків. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка [та ін. ; уклад.: Г. М. Лях, Н. І.
Полянська]. – Харків, 2025. – С. 34-38.
Бібліотека – це платформа для відточування спікерських
навичок молоді!
У відділі краєзнавчої літератури 21 серпня 2025 року
відбулась зустріч з краєзнавцем початківцем, учнем 8-класу Йосіпівського ліцею
Маяківської сільської ради Одеського району Олексієм Фенциком.
Під час зустрічі присутні поринули в історію села Зміївка
на Херсонщині та погортали унікальний альбом світлин!
Історія села Зміївка
На Півдні України,
в Херсонській області є село під назвою Зміївка. Воно розташоване у прекрасному
місці на правому березі Дніпра, й відділене від головних шляхів глибокими
балками. З першого погляду, можна подумати що це звичайне село, з простою
історією та звичайними людьми, але це зовсім не так. Тут живуть нащадки німців,
шведів, бойків, та ще понад десяти національностей, але всі ми українці.
Першими переселенцями
були шведи, яких у 1782 році переселила Катерина II|і з острова Даго (Естонія).
Імператриця обіцяла для кожної сім'ї надати житло та земельну ділянку, але коли
люди дісталися цього місця ці землі були порожні, попереду зима, і через це
багато людей замерзли та померли. Обжитися в перший час їм допомогли козаки,
які проживали неподалік. З часом життя людей нормалізувалося. Вони заснували село
Старошведське (Gammalsvenskby).
Згодом, у 1804 році, тут оселилися німецькі колоністи, які заснували села
Шляґендорф (Зміївка), Мюльгаузендорф (Михайлівка), та Кльостердорф (Костирка).
Зміївка також відома своєю лютеранською кірхою (церквою) Святих апостолів Петра
та Павла, яка була збудована німецькими переселенцями у 1884 році. До почаку 20
століття поселенці вели господарство, ходили до церкви та влаштовували гуляння.
Під час голоду
1932-1933 років мешканці страждали від нестачі їжі. У селі загинув місцевий
житель -
Утас Олександр. Крім того, в Зміївці відбувались репресії щодо громадян
органами ДПУ за розповсюдження чуток про голод.
Коли почалася
Друга Світова війна чоловіки були мобілізовані до Червоної армії. У 1943 році
населення Зміївки почали виганяти до Німеччини. Це було велике горе, адже людей
переселяли з їх дому. Після завершення Другої світової війни люди мріяли та
намагалися повернутися додому, до рідної землі, але замість цього потрапили до
Сибіру - через обман Сталіна. Загалом через радянські репресії постраждали
близько 100 родин етнічних шведів.
Після закінчення
Другої світової війни Старошведське перейменували на Вербівку, а колишні
німецькі колонії на Зміївку (Шлянгендорф), Михайлівку (Мюльхаузендорф) та
Костирку (Кльостендорф). Згодом, на цих землях радянська влада збудувала радгоспи.
На той час люди, які мали своє домогосподарство або мали велику ділянку землі,
де були сади, виноградники та рілля, були примусово переселені до Сибіру і все,
що мали люди, забрала радянська влада. Люди, які вижили в Сибірі поверталися до
рідного краю та починали все з початку, працюючи в радгоспах. В селі їх було
два, перший мав назву "Мічурінець". В ньому вирощували фруктові сади,
виноградники, розплідники фруктових дерев, була свиноферма, та ферма, де
тримали корів. Другий радгосп мав назву "Колос" - там вирощували
зернові, технічні та баштанні культури, також була свиноферма і ферма великої
рогатої худоби. 1951 року радянська влада перетворила кірху на клуб, а згодом -
на склад мінеральних добрив. Пізніше у 1951 році в рамках обміну ділянками
прикордонних територій між СРСР та Польщею, до Зміївки
переселили Бойків
з Польщі які збудували в 2018 греко-католицький храм Різдва Пресвятої
Богородиці. У бойків було нелегке життя, радянська влада переслідувала їх, бо
бачила в їх побуті агітацію. 24 серпня 1991 рік Україна проголосила
незалежність від СРСР. В 1992 році Лютеранську кірху відреставрували, а в 90-х
роках 20 століття відреставрували кірху яку побудували шведи
(Свято-Михайлівську церкву), в радянські часи тут був клуб, а потім склад
добрив для урожаю. В 1994 році була офіційно зареєстрована Українсько
греко-католицька церква.
На в'їзді в село
вас зустрічає напис "Ласкаво просимо до села Зміївка" на чотирьох
мовах, неймовірні краєвиди та наша прекрасна річка Дніпро. Люди які тут
проживають мають свою історію, і в кожного вона цікава та різна, але вона їх
всіх об'єднує. 2 жовтня 2008 року село відвідала шведська королівська сім'я:
Карл Густав і його дружина Сільвія. Метою візиту було почути старошведську
мову, яка не збереглася у Швеції, але була у Зміївці. Король зустрівся з
жителями села та разом з королевою поклали квіти до Пам'ятного знаку шведам і
німцям, репресованим у 1937-1938 рр. Також, до цього візиту в село була
збудована дорога від основної траси і висаджені молоді туї, відбудували систему
водопостачання та знесли пам'ятник Леніну.
Довоєнні спогади:
я погано пам'ятаю ті часи, але все що я згадую про свій рідний край це те, що в
нас були дуже мальовничі краї та працьовиті люди. Я ходив до школи і в мене
було звичайне життя. Мої батьки займалися фермерством, в нас були поля
картоплі, ми працювали та просто жили, але в один день все змінилося. До 2020
року Зміївка мала стабільний туристичний потік, приймаючи близько 550-600
іноземних відвідувачів щороку. До того ж щорічно приїжджало близько 1000-1500
внутрішніх туристів з різних куточків України, зокрема, студентські та шкільні
групи з навчальних закладів. Також щороку проводилися близько 15-20 культурних
і святкових заходів. Однак пандемія у 2020 році значно зменшила кількість
відвідувачів. Перші погані спогади пов'язані саме з пандемією СОVID-19. В 2020 році всіх охопив страх, тому
що всі чули про цей вірус, і знали що це тяжка хвороба від якої помирає велика
кількість людей. Для нас той час здавався дуже страшним, школи перейшли на
дистанційне навчання, а я не бачив своїх друзів та однокласників. З часом людям
почали робити щеплення і через деякий час ми знову почали ходити до школи, хоч
і в масках.
Мої спогади під
час повномасштабної війни: 24 лютого 2022 рік я прокинувся як завжди з думками
що треба йти в школу, але мене чекала страшна новина, мені сказали, що почалась
війна. Я ще не зрозумів що це значить, але коли ми почали дивитись новини я
зрозумів, що все дуже погано. Навкруги було чути вибухи і переслідувало
відчуття страху. В людей одразу почалась паніка і вони почали масово купляти
їжу. В магазинах не було хліба, а через деякий час крамниці були повністю
порожні. Люди не знали чого чекати та готувалися до будь яких подій, але
трималися. З початку росіян не було в селі. Через деякий час, коли в магазини
почали завозити хліб, одного дня ми чекали його біля магазину, і нам прийшла
звістка що в Бериславі росіяни пограбували хлібний завод, так ми і залишилися
того дня без хліба. Незабаром в магазини почали завозити продукти, але ціни
були в 2-3 рази дорожче українських цін. Перші російські машини які я бачив на
власні очі - легкові автівки, і їх ціль була знайти воїнів АТО. Тих кого вони
знаходили забирали "на підвали", катували та били. Були випадки, що
тих кого вони забирали "на підвал" помирали в лікарні від побоїв
несумісних з життям. Згодом почали заїжджати великі машини та бронітехніка.
Пам'ятаю першу перевірку від росіян, це було дуже страшно. Вони заходили зі
зброєю в кожен будинок та перевіряли кожну кімнату, також дивилися наші документи.
Ми ховали телефони та українську символіку, бо боялись що вони знайдуть те що
їм не сподобається і будуть страшні наслідки. Вони знищили наш меморіал
"Борцям за волю України", що ще раз доводить їх ненависть до
українців і до нашої історії. Ще один з жахливих спогадів це ворожі літаки які
пролітали над нашими будинками дуже низько. Було відчуття що вони можуть впасти
прямо на нас. Люди, маленькі діти та тварини дуже боялися цього різкого та
гучного звуку літака. Також, вони часто запускали ракети над нами, і знищували
наші українські міста та села, а російське ППО збивало ракети, було дуже гучно
і страшно. Виходячи на вулицю було досить моторошно, людей майже немає. В селі,
в якому ще рік тому кипіло життя, діти ходили до школи і садочку, а люди
працювали, була моторошна тиша і вдалині було чути гучні вибухи. Восени почались
перебої зі світлом і люди почали запасатися дровами, так як всі думали що
будемо зимувати в окупації, без світла та тепла. В кінці жовтня надійшла
інформація що росіяни почали підривати високовольтні стовпи та через це в
Зміївці та інших населених пунктах не було світла, і ми почали звикати до життя
без електроенергії та зв'язку. Телефони намагалися заряджати через акумулятори
в машинах або тракторах, іноді ситуацію рятували генератори. Ми не знали що
робити далі та чого чекати. 11 листопада 2022 року надійшла інформація що наші
військові найближчим часом зайдуть в Зміївку і звільнять нас, та того ж дня
почалися перші "прильоти" від російської армії, але приходи міномета
почалися ще до того як наші українські війська зайшли в Зміївку. Зазвичай
росіяни ціляться не на техніку чи на щось що мало нести для них загрозу, а на
мирне населення. Ввечері на нашу вулицю заїхала велика колона з технікою, це
були українські військові, ми називали їх "наші". На той час нам
здавалось що це щасливий кінець, ми зустрічали їх з великою любов'ю та радістю,
обіймали, дуже раділи, співали гімн України, і здавалось б тепер ми поряд з
нашими військовими, в безпеці, відчули в повітрі рідний аромат свободи, але ми
не розуміли, що це початок кінця. В ту ж ніч, близько десятої години вечора нам
прилетів снаряд від міномета в наш сад біля подвір'я. Дуже різкий спалах світла
та гучний вибух запам'ятався на все життя. На ранок ми побачили жахливу
картину: все наше подвір'я було потрощене уламками від снаряду, вибите віконце
на даху, постраждала і наша машина, уламки хоч і пробили її але не завдали
серйозних ушкоджень. Деякі дерева в саду були зрубані під корінь, дроти на
стовпах висіли до землі, і була моторошна тиша. Того ж дня ми вирішили що так
жити неможливо, і треба шукати безпечне місце, так думали і інші мешканці села.
В цей день було гучно, десь вдалині було чути нескінченні вибухи, а ми починали
збирати речі. 13 листопада виїхала перша колона наших жителів в більш безпечне
місце, це місто Кривий Ріг, їхати було страшно та небезпечно, адже росіяни
після себе залишили міни. Більша частина нашого села та області виїжджала саме
в Кривий Ріг. По дорозі ми спостерігали жахливу картину: купи сміття, розбиті
села та згоріла техніка. В Кривому Розі була матеріальна підтримка, але ми б
віддали все, що нам дають і все, що ми мали, тільки б повернутися додому. Так
ми й живемо не перший рік. Росіяни кожного дня обстрілюють наше село.
Дрони, мінометні
снаряди, "гради", авіабомби - це все кожного дня прилітає в наші домівки.
Вони розкидують міни по селу з дронів та намагаються вбити побільше людей не
дивлячись на стать та вік. В нашому селі за цей час є багато загиблих і ми
завжди будемо пам'ятати цих людей. Вони знищили наші школи, лікарню, дитячі
садки, бібліотеки, магазини, клуби, домівки, наше мирне житгя та вони не
знищили нашу силу духу і нашу історію. 6 червня 2023 року, вони підірвали нашу
Каховську ГЕС, і наше рідне Каховське водосховище, біля якого ми проводили
більшу частину нашого часу.
Водосховище пішло
від нас, і де б ми не були, очима завжди шукаємо нашу річку. Найстрашніше, що
після підриву ГЕС, загинуло дуже багато людей, і що ці люди просто хотіли жити,
але їм так жорстоко обірвали життя.
З 13 листопада
2022 року моя родина жила в Кривому Розі. Спочатку було складно адаптуватися.
Чуже місто, незнайомі люди, нові місця, але ми звикали до такого життя. Нам
давали гуманітарну допомогу, це було підтримкою для нас. Під час окупації ми не
мали можливості відвідувати школу, навіть онлайн, тому на онлайн навчання ми
вийшли після деокупації в місцях де було світло, зв'язок та безпека, в січні
2023 року.
В березні 2024
року, пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви Олександр Гросс з допомогою
іноземних донорів проєкту, збудували два будинки по 39 м, на території
церковного комплексу в Петродолинському і запропонували нам жити в одному з
будиночків. Багато праці в побудуванні будиночків вклали переселенці, які вже
проживали на території церкви. Перших вимушено переселених осіб та біженців
церква приймала ще з початку повномасштабного вторгнення, та надавала необхідну
допомогу та підтримку. Кожної неділі ми відвідуємо церкву, а діти ходять в
недільну школу. Також місцеві діти, які потребують допомоги у вирішенні
домашніх завдань мають можливість відвідувати наш дитячий центр в церкві, який
працює з вересня по травень місяць. Діти харчуються, граються та виконують
домашні завдання разом з вчителями. Загалом в Петродолинську, ми живемо поряд з
односельчанами, і це також є підтримкою, бачити поряд знайомих людей. Ми
допомагаємо один одному та працюємо разом, і ми дуже вдячні що в нас є така
можливість.
Олексій Фенцик, учень 8-го класу Йосіпівського
ліцею Маяківської сільської ради Одеського району
Херсонська Зміївка: до та після…
Черненко К.
Петродолинівська сторінка херсонської Зміївки [Текст] : [в Одес. обл. універс.
наук. б-ці ім. М. С. Грушевського, у від. краєзнав. літ. і бібліогр. відбулася
краєзнав. лекція-есе Олексія
Фенцика, тимчасового переселенця з с.
Зміївки (Херсон. обл.), учня 8-го кл. Йосипівського ліцею Маяків. сілради Одес.
р-ну] / Катерина Черненко // Чорномор. новини. - 2025. - 27 серп. - С. 3 : фот.
У відділі краєзнавчої літератури і бібліографії вже є паперовий варіант
збірки «Кочубіїв – Хаджибей – Одеса : матеріали Другої Всеукраїнської наукової
конференції з нагоди 6l0-річчя першої письмової згадки про місто Кочубіїв,
(23-24 трав. 2025 р., м. Одеса).
Збірку до бібліотеки передав особисто науковий редактор, к.і.н., доцент
кафедри філософії, історії та політології Національного університету «Одеська
політехніка» Олег Мельник та його друг Чюня [собачка] .
Кочубіїв — Хаджибей — Одеса : матеріали Другої Всеукраїнської наукової
конференції з нагоди 6l0-річчя першої письмової згадки про місто Кочубіїв,
(23-24 трав. 2025 р., м. Одеса) / ред. кол.: О. В. Мельник, голова, наук. ред
), А. В. Красножон, О. А. Бачинська [та ін.]; Нац. ун-т «Одес. політех.» ;
Одес. нац. ун-т ім. І. І Мечникова. — Одеса : Екологія, 2025. — 236 с.
Збірка містить матеріали Другої Всеукраїнської наукової конференції
«Кочубіїв — Хаджибей — Одеса», присвяченої 610-річчю першої письмової згадки
про місто Кочубіїв.
У виданні представлено результати досліджень істориків, археологів,
краєзнавців культурологів, філософів із різних міст України, а також США.
Тематика доповідей охоплює широкий спектр питань історії Одеси :
литовського, османського періоду і до сучасних процесів деколонізації та
формування культурної ідентичності міста.
Вчені досліджують не лише питання датування міста, але й розвиток
Одесита регіону в історичній,
економічній, культурно-філософській площинах.
Особливу увагу приділено питанням української ідентичності міста та процесам
декомунізації і деколонізації.
Видання адресоване історикам, краєзнавцям та всім, хто цікавиться історією
Південної України та Одеси зокрема.
Черненко К., Агеєнко С. Життєвий шлях історика Одеси В. О. Яковлєва (1840-1896) // Кочубіїв — Хаджибей — Одеса : матеріали
Другої Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 6l0-річчя першої письмової
згадки про місто Кочубіїв, (23-24 трав. 2025 р., м. Одеса) / ред. кол.: О. В.
Мельник, голова, наук. ред ), А. В. Красножон, О. А. Бачинська [та ін.]; Нац.
ун-т «Одес. політех.» ; Одес. нац. ун-т ім. І. І Мечникова. — Одеса : Екологія,
2025. — С. 204-209.
Розглянуто походження, дитинство, становлення одеського історика другої
половини XIX ст. Володимира Олексійовича Яковлева, українського
літературознавця, педагога, бібліотекаря і громадського діяча. Здійснено аналіз
кар'єри. Спроби видавництва. Активна громадська та наукова, бібліотечна
діяльність. Членство в різних одеських товариствах.
Загальний вклад вченого в історію Одеси та української гуманітарної науки.
Довідка про авторів наукової статті:
Катерина ЧЕРНЕНКО,завідувач відділу краєзнавчої
літератури і бібліографії, Одеська обласна універсальна науковабібліотека імені М.С. Грушевського,Україна, м. Одеса.
та
Сергій АГЕЄНКО, голова Овідіопольської місцевої організації НСКУ, Україна,
Одеська обл., м. Овідіополь.
