Засновник першої в Росії станції виноградарства та виноробства в Одесі Василь Єгорович Таїров

…в развитии опытного дела
 лежит всегда залог мощи всякой земледельческой страны,
 …ибо знание, добытое опытом, 
даст богатство и избавит её от зависимого положения.

В.Е Таиров

Василь Єгорович(Геворкович) Таїров (2.11.1859 – 23.04.1938) – вірменський і радянський вчений, професор.

Доктор сільськогосподарських наук, винороб і благодійник, засновник першого науково-дослідного закладу з виноградарства та виноробства (нині – Національний науковий центр «Інститут виноградарства і виноробства ім. В. Є. Таїрова», смт. Таїрове, Овідіопольського району Одеської області, Україна), започаткував вітчизняну наукову школу виноградарства і виноробства.

  

Ім'я Василя Єгоровича Таїрова дуже популярно в Одесі. Його носить Інститут виноградарства і виноробства, досвідчене господарство, житловий масив міста, селище міського типу. Не менш популярне ім'я В. Таїрова серед виноградарів і виноробів в країнах далекого і ближнього зарубіжжя.

В.Є. Таїров народився 20 жовтня (2 листопада) 1859 року у Вірменії в селі Великій Каракліс (нині – Каракліс) Єреванської губернії в селянський сім'ї.В.Є. Таїров вчився в Єреванській класичній гімназії, а потім в Тіфліському реальному училищі. У 1880р. він поступив в Петровську землеробську і лісову академію, після закінчення якої отримав призначення до департаменту землеробства і сільської промисловості Міністерства державного майна. В цей час В.С. Таїров вирішив присягнути себе розвитку виноградарства і виноробства.

В 1885 року В.Є. Таїров відправляється в 3-х річне творче відрядження у провідні виноградарські країни Західної Європи, прослуховує курс лекцій з виноградарства і виноробства відомих учених. Після повернення до Росії він переходить на роботу у Вчений Комітет Міністерства землеробства і бере активну участь в аналізі стану виноградно-виноробницької галузі, звертаючи особливу увагу на боротьбу з найнебезпечнішими шкідниками винограду – філоксерою.

В.Є. Таїров складає " Бібліографічний покажчик книг, брошур і журнальних статей по виноградарству і виноробству за 1755-1890 р.р.". Починає видавати журнал "Вісник виноробства" і безкоштовний додаток до журналу "Бібліотека "Вісника виноробства", які відразу завоювали гарячі симпатії населення. Журнал видавався 26 років, на його матеріалах виховувалися не одно покоління виноградарів.

У 1895 р. В.Є. Таїров приїздить до Одеси, щоб бути ближче до місць виробництва винограду і вина. Головним підсумком суспільно-наукової діяльності В.Є. Таїрова з'явилося створення за його  ініціативою "Дослідницької станції виноградарів і виноробників", яку було відкрито в Одесі 5 лютого 1905 р. Її В.Є. Таїров очолював до 1927 р.

В.Є. Таїров виконав велику роботу щодо поширення та популяризації спеціальних наукових знань в галузі виноградарства і виноробства. Ним було опубліковано більше 500 наукових і науково-популярних робіт. Постійно присутній на міжнародних симпозіумах, з'їздах, конгресах і конференціях, брав діяльну участь у них, на яких ним було зроблено 24 доповіді.

Сьогодні вищою нагородою в Україні в області виноградарства є медаль імені популяризатора і організатора науки про виноград, видатного вченого Василя Єгоровича Таїрова «За вагомі заслуги у розвитку українського виноградарства». А  2009 року до 150-річчя від дня народження відомого винороба Укрпошта випустила конверт із зображенням вченого.

Конверт Укрпошти 2009 року, випущений до 150-ї річниці з дня народження Василя Таїрова

Медаль імені Василя Єгоровича Таїрова «За вагомі заслуги у розвитку українського виноградарства» з портретом науковця

До 155-річного ювілею В.Є. Таїрова відділом виробничої літератури підготовлено віртуальну виставку "Засновник першої в Росії станції виноградарства та виноробства в Одесі".

Основні праці  В.Є. Таїрова:

Таиров, В.Е. Виноградное вино и алкоголизмъ. – О.: Тип. Под фирмою "Вестник Виноделия", 1915. – 24с.

В издании опубликована записка В.Е. Таирова, консультанта Главного Управления Землеустройства и Земледелия по вопросам виноградарства и виноделия о том, что алкоголизм является едва ли не самым крупным социальным злом и подходы к разрешению сложной проблемы ограждения человечества от конечного этапа алкоголизма – вырождение.

В этой работе он подчеркивает, что по своему составу и механизму действия на организм человека вино нельзя рассматривать как причину возникновения алкоголизма, и видит путь противодействия развитию алкоголизма в «...широкой пропаганде замены водки доброкачественными виноградными, плодовыми и ягодными винами, медом, квасом и прочими напитками. Путь этот, правда, долгий, но зато верный».

Таиров, В.Е. Укрепление и использование песков в связи с культурой винограда. – О., 1927.

В книге автор показывает не только целесообразность винограда на песчаных землях для закрепления сыпучих песков и повышения эффективности хозяйствования в этом районе, но и ставит ряд задач по исследованию культуры винограда в специфичных условиях, разработки соответствующих технологий.

Представленные в книге материалы будут интересны специалистам-виноградарям, ученым,   студентам и учащимся, а также всем, кто интересуется литературой по виноградарству и виноделию.

Таиров, В.Е. Словарь-справочник по виноградарству и переработке винограда. – Изд. 2-е, пересм. и доп. – М.: Сельхозгиз, 1940. – 522с.

Составитель словаря, выдающийся ученый и специалист в области виноградарства и виноделия, доктор сельскохозяйственных наук Василий Егорович Таиров в период подготовки второго издания скончался и окончательную подготовку рукописи к печати, по отдельным вопросам привлекли к участию в данном словаре других авторов.

Словарь построен в строго алфавитном порядке, название статьи, приводимое в тексте, приводится в сокращенном виде начальных букв входящих в него слов.

Набор слова курсивом в тексте статьи указывает, что этому слову посвящена специальная статья, и редакция рекомендует читателю получить дополнительные сведения по интересующему вопросу.

Представленные в  справочнике материалы будут интересны специалистам-виноградарям, ученым, историкам, студентам и учащимся, а также всем, кто интересуется литературой по виноградарству и виноделию.

Література про життя і діяльність В.Є. Таїрова з фондів бібліотеки:

Сборник, посвященный В.Е. Таирову в ознаменование 40-летия его деятельности   / Под ред. А.А. Гернета. – ч.2: Чествование В.Е. Таирова.  – О.: Изд. Центр науч.-опытной винодельческой станции им. В.Е. Таирова, 1926. – 52с.

Издание подготовлено к ознаменованию тройного юбилея Василия Егоровича Таирова: 65-летия его жизни,  40-летие научно-литературной и общественной деятельности и 20-летие функционирования  Сборника "Вестник Виноделия", в который  вошли  научные труды  и статьи  виноградарству и виноделию.

Книга знакомит читателей с стенографическими  поздравлениями участников празднования 40-летнего юбилея В.Е. Таирова.

Представленные в книге материалы будут интересны специалистам-виноградарям, ученым, историкам, студентам и учащимся, а также всем, кто интересуется литературой по виноградарству и виноделию.

Власов В.В. Национальному научному центру "Институт виноградарства и виноделия им. В.Е. Таирова – 100 лет" [Текст] / В.В. Власов // Виноградарство и виноделие ХХІ столетия: сб. Материалы международного симпозиума. О.: Оптимум, 2005. – С. 5-12.

Статья посвящена 100-летию создания национального научного центра "Институт виноградарства и виноделия им. В.Е. Таирова".

В статье рассмотрен период создания В.Е. Таировым  научно-опытной станции по виноградарству и виноделию, а также хронология  научной деятельности за весь период от  создания института  до сегодняшнего дня.

Власов В.В., Шерер В.А. Василий Егорович Таиров: документально-публицистическое издание. – Арциз: ФОП Петров О.С., 2009. – 176с.

Издание подготовлено к 150-летию со дня рождения В.Е. Таирова – основателя станции русских виноградарей и виноделов, неутомимого исследователя, талантливого организатора и создателя отечественной научной школы виноградарства, основателя журнала "Вестник виноделия", яркого публициста, просветителя и ученного.

Издание содержит биографические материалы. В нем представлены основные этапы жизненного и творческого пути В.Е. Таирова, библиография печатных работ.

Книга знакомит читателей с историей становления и развития старейшего научного учреждения Украины в области виноградарства и виноделия.

Представленные в книге материалы будут интересны специалистам-виноградарям, ученым, историкам, студентам и учащимся, а также всем, кто интересуется литературой по виноградарству и виноделию.

Лянной, А.Д. Василий Егорович Таиров / А.Д. Лянной // Видные ученые Одессы по воспоминаниям учеников и сотрудников. – вып. 9. – О.: Астропринт, 2002.- С.101-109: фото.

В настоящем сборнике представлены семнадцать очерков, содержащих научно-библиографические сведения о видных ученых г. Одессы, деятельность которых проходила преимущественно в ХІХ – ХХ веках, а ныне здравствующих продолжается и в ХХІ веке.

 В данном сборнике представлена научная деятельность В.Е.Таирова.

Книга будет интересна широкому кругу читателей.

Основатель станции русских виноградарей и виноделов В.Е. Таиров // 100 лет дорогою В.Е. Таирова: очерки и воспоминания: сб. – О.: Оптимум, 2005. – 154с.

Сборник  посвящен к 100-летию со дня основания ННЦ " Института виноградарства и  виноделия  им. В.Е. Таирова".

В сборнике отмечаетя славная история, котрая  начинается с создания Винодельческой станции русских виноградарей и виноделов В.Е. Таировым и его соратников, а также основные  периоды жизни  института.

В издании большое место уделено начальному периоду деятельности станции и особенно великому ученому В.Е. Таирову.

Издание  будет интересна широкому кругу читателей.

Таїров Василь Єгорович: бібліографічний показчик наукових праць / Уклад.: В.М. Суховілова, Дада М.Д. – Одеса, 2007. – 44с.

Бібліографічний покажчик підготовлено до 150-річчя з дня народження В.Є. Таїрова – видатного вченого в галузі виноградарства і виноробства.

Видання містить бібліографічні матеріали, бібліографію наукових праць вченого українською, російською, англійською та французькою мовами з 1884 по 1940 рр. Підхід розміщення матеріалу – тематичний, у середині рубрик – хронологічний або алфавітний.

У допоміжних покажчиках ("Алфавітний покажчик наукових праць", "Алфавітний покажчик співавторів") наводяться посилання на відповідні номери бібліографічних описів в розділах хронологічного покажчика друкованих праць.

Покажчик розрахований на науковців, істориків, спеціалістів – виноградарів, аспірантів, магістрів, студентів, та тих, хто цікавиться історією вітчизняної аграрної науки.

Сторінками періодичних видань:

1. В пам'ять о прославленом виноградаре: [открытие мемориальной доски на здании НИИ виноградарства и виноделия им. В.Е. Таирова в день 120-летия со дня рождения В.Е. Таирова] // Веч. Одеса. – 1979. – 2 нояб.
2. Литвинов П.И. Крупный  ученый  и  талантливый организатор (Василик Егорович Таїров (1859-1938) / П.И. Литвинов // Садоводство. – 1977. -№4. – С.46-47.
3. Сергеева А. Василий Таиров – основатель первой винодельческой станции на юге Украины: [интервью с зам.дир. науч. центра, д-ром с.-х. наук В.Шерером к 100-летию института виноградарства и виноделия им. В,Е. Таирова] // Одс. известия. – 2005. – 26 февр. – С.6.
4. Таиров – не Голицын // Вино, власть и общество: сб. / Р.В. Гулиев. – К.: Новый друк, 2006. С. 72-73.
5. Чиновник особых поручений: Василий Егорович Таиров // Вино, власть и общество: сб. / Р.В. Гулиев. – К.: Новий друк, 2006. – С.74-77.
6. Шерер В.О. Засновник виноградної станції: А.Є. Таїров // Виноград. Вино. – 2004. - №6. – С.7-11.
7. Шерер В.А. Он  работал  во благо Отечества. В.Е. Таїров – организатор, крупный ученый, популяризатор науки о винограде и вине // Сад, виноград і вино України. – 2005. - №11/12. – С.10-13.

Знаменні і пам'ятні дати Одещини. 2015

Знаменні і пам'ятні дати Одещини. 2015 рік [Текст] : календар / Упр. культури і туризму, національностей та релігій Одес. обл. держ. адмін. ; Одес. обл. універс. наук. б-ка ім. М. Грушевського ; від. краєзнавч. л-ри і бібліографії ; [підгот. Т. О. Андросова ; ред. О. А. Таубеншлак ; комп’ют. набір А. В. Діденко ; худож. оформ. та заг. редагування О. М. Ласкевич; відп. за вип. Т. М. Полянко]. – О. , 2014. – 40 c. ; 15х21. – 10 прим. : б.ц.
ТУТ

КИРА. НИКА. КИНО: к 80 - летию со дня рождения К.Г.Муратовой - кинорежисера, народной артистки Украины

"Я очень "узкий" режиссер и очень "широкий" зритель - мне многое нравится из того, что делают другие"

Кира Муратова 

Кира Муратова (в девичестве — Короткова) родилась 5 ноября 1934 года в местечке Сороки бессарабской области, тогда входившей в состав Румынии (ныне — Республика Молдова).

Изучала филологию в МГУ, в 1959 году окончила режиссёрский факультет ВГИКа, где училась в мастерской Сергея Герасимова и Тамары Макаровой.

В 1961 году Кира Муратова стала режиссером на Одесской киностудии. Как сценарист и режиссер Муратова (в соавторстве с А.Муратовым) дебютировала в 1962 году короткометражным фильм "У Крутого Яра". В 1964 году Муратова (также в соавторстве с А.Муратовым) снимает свою первую полнометражную ленту "Наш честный хлеб".

Первые же самостоятельные ленты принесли Кире признание, правда, в основном у коллег. Драма «Короткие встречи» (1967), где главные роли исполнили Владимир Высоцкий и сама Муратова вышла очень ограниченным тиражом, но в 1987 году, в повторном прокате, собрала аудиторию в 4,4 миллиона зрителей.

Следующая картина «Долгие проводы» (1971) два года проходила «согласования» с руководством студии, а Муратова была снята с должности режиссера. Пришлось уехать из Одессы в Ленинград, где на «Ленфильме» появилась картина «Познавая белый свет» (1978).

Тогда же она познакомилась с художником Евгением Голубенко, ставшим ее вторым мужем и соавтором сценариев.

Следующая картина Киры «Среди серых камней» (1983) была выпущена всего одной копией, а режиссер отказалась ставить свое имя в титрах из-за того, что фильм подвергся редактированию.

- Я не ставлю себе задачи заставить зрителя о чем-то задуматься. Максимум, что я могу, это дать по голове себе. А надеяться, что я куда-то поверну зрителя, было бы слишком смело. Я даже не надеюсь, что смогу повернуть его в сторону кинотеатра, не говоря уж о каких-то душевных порывах. Я человек, воспитанный в идеологическую эпоху, когда мои фильмы клались на полку и ни о каких зрителях речи вообще не было.

Очередная заметная работа режиссера увидела свет только после распада СССР. Картина «Увлеченья» (1994) удостоилась премии «Ника» за лучшую режиссуру и считается едва ли не самым светлым и спокойным фильмом Муратовой. Здесь впервые у нее сыграла актриса Рената Литвинова. Она же появилась в одной из ролей мрачного черно-белого триллера «Три истории» (1997), номинировавшегося на «Золотого медведя» Берлинского кинофестиваля.

Последующие полнометражные картины Муратовой неизменно причисляются к разряду ярких событий в мире авторского, независимого кино. И если драмы «Второстепенные люди» (2001), «Чеховские мотивы» (2002) не имели фестивального успеха, то комедия «Настройщик» (2004) вновь получила «Нику» за режиссуру, трагикомедия «Два в одном» (2007) удостоилась той же премии как лучший фильм стран СНГ (поскольку снимает свои фильмы Муратова, в основном, в Одессе). В феврале 2010 года компания «ЛеопАРТ» выпускает в прокат новую картину Киры Муратовой «Мелодия для шарманки».

Кира Муратова : режиссёр, сценарист, актёр

Совет! Передвигаясь по шкале времени, можно ознакомиться с творчеством К.Г. Муратовой – режиссера, сценариста и артиста. Для более подробной информации следует перейти по стрелке "More" на каждом кадре. Есть возможность просмотра в формате 3d!

Призы и награды:

• Лауреат Государственной премии Украины им. Т.Г.Шевченко, 1993
• Орден "Ярослава Мудрого", 2009, Украина
• Лауреат Всесоюзного кинофестиваля в номинации "Большая премия" за 1987 год
• Лауреат Всесоюзного кинофестиваля в номинации "Приз за режиссуру" за 1988 год
• Премия "Леопард" на МКФ в Локарно, 1987, 1994, Италия
• Лауреат Российской независимой премии "Триумф-95".
• Премия "НИКА" в номинации "Лучший игровой фильм", 1991, 1995, 2005, 2007, 2009, Россия
• Специальный приз "Серебрянный медведь" Берлинского кинофестиваля, 1990, ФРГ
• Премия МКФ "Кинотавр" в номинации "Специальные призы в конкурсе "Фильмы для избранных", 1992
• Премия МКФ "Кинотавр" в номинации "Специальные призы российского конкурса", 1994
• Премия МКФ "Кинотавр в номинации "Специальные призы за режиссуру", 1997
• Премия "Арсенал", 1997, Украина
• Премия им. Анджея Вайды Американской киноакдемии и Польского культурного центра в Берлине, 2000, ФРГ
• Приз ФИПРЕССИ на МКФ в Сочи, 2001
• Премия "Golden Lily" на МКФ в Висбадене, 2001, 2007, ФРГ
• Приз жюри Международной федерации кинопрессы 31-го Московского международного кинофестиваля (2009)

О жизни и творчестве К. Муратовой:

1. Кира Муратова / Сост.: Г.Лазарева, В.Миненко. – Одесса: Астропринт, 2004. – 72 с.: ил.
2. Рудых, Е.М.   Как делалось кино в Одессе: [ Кира Муратова] – Одесса: Оптимум, 2002. – С. 180-211.

*   *   *

3. Арсеньева, Т.   Рождественская сказка от Киры... [пресс-конф. К.Муратовой, посвящ. к/ф. «Мелодия для шарманки»состоялась в дек. 2009г. в кинотеатре «Родина». Рец.] // Веч. Одесса. – 2010. – 9 янв. – С. 9: фот.
4. Герсова, Л.   Кира Муратова: «Я подыгрываю»: [кинореж. К.Муратова о своем творчестве] // Искусство кино. – 2010. - № 3-4. – С. 141-155.
5. Ильенко, Л.   Одесская «Шарманка» получила московскую «Нику»: [укр. каритина «Мелодия для шарманки» реж. К.Муратовой признана лучшей среди фильмов стран СНГ и Балтии – в рамках 23-й церемонии кино премии «Ника», одной из престижнейших в России] // Окна. – 2010. – 31 марта. – С. 12.
6. Гудыма, М.   «Мелодия для шарманки» - название счастливое: [отзывы на к/фильм К.Муратовой «Мелодия для шарманки», удостоен. на Москов. кинофестивале четырех наград] // Веч. Одесса. – 2009. – 16 июля. – С. 3.: фот.
7. Эдуард Гурвиц вручил Кире Муратовой Почетную награду имени Маразли // Одес. известия. – 2009. – 7 нояб. – С. 1: фот.
8. Змієвський, С.   Роздуми під «Мелодією для шарманки»: [творч. портр. нар. арт. України, кінореж., лауреата Нац. премії ім.Т.Шевченка К.Муратової] // Культура і життя. – 2009. – 29 лип. – С. 2.
9. Кира Муратова получила Гран-при: [стала обладательницей Гран-при XVIII открытого фестиваля кино стран СНГ, Латвии, Литвы и Эстонии «Киношок» за ф/м «Мелодия для шарманки»] // Веч. Одесса. – 2009. – 22 сент. – С. 4.
10. Маркина, В.   Кира Муратова снимает «свое» кино: [творч. портр. кинореж. К.Муратовой. К 75-летию со дня рождения] // Одес. вестн. – 2009. – 17 нояб. – С. 7: фот.
11. Просяновский, Д.   Награда за талант: [гор. голова Э.Гурвиц вручил реж. и киносценаристу К.Муратовой Почет. знак отличия Одес. гор. головы им.Г.Маразли ІІІ степ. и поздравил с ее 75-летием] // Одес. вестн. – 2009. – 7 нояб. – С. 2: фот.
12. Воронкова, Л.   Кіра Муратова – впізнавана з першого кадру і непередбачувана завжди: [про творчість К.Муратової] // Віче. – 2007. - № 3. – С. 78-79: фотогр.
13. Женин, Е.   «Как будто в буре есть покой»: [творч. биогр. К.Муратовой] // Одес. вестн. – 2007. – 6 нояб. – С. 7: фот.
14. Лазарева, Г.   Все уходят. Остается пленка...: [беседа с К.Муратовой о ее к/ф-ме «Короткие встречи»] // Веч. Одесса. – 2007. – 22 марта. – С. 3: фот.
15. Российская «Ника» снова у Киры Муратовой: [кинореж. К.Муратова за ф/м «Два в одном» удостоена нац. премии «Ника» Рос. федерации] // Веч. Одесса. – 2007. – 12 апр. – С. 3.
16. Нагорная, А.   Наше кино: [интервью с продюсером к/ф К.Муратовой «Два в одном»] // Афиша Одессы. – 2006. – 25 дек. – С. 82-83.
17. Сивко, И.   Отпечаток души: [творч. портр. нар. арт. Украины, лауреата Нац. премии им.Т.Шевченко и Гос. премии им.А.Довженко, кинореж. К.Г.Муратовой] // Одес. вестн. – 2006. – 7 нояб. – С. 7: фот.
18. Арсеньева, Т.   Так чья же она, наш одесский режиссер?..: [Кира Муратова] // Веч. Одесса. – 2005. – 17 февр. – С. 3.
19. Воронков, В.   Кира Муратова получила орден Дружбы // Голос Украины. – 2005. – 7 сент. – С. 12.
20. Кинорежиссеру Одесской киностудии Кире Муратовой вручен орден Дружбы Российской Федерации // Одес. известия. – 2005. – 6 сент. – С. 1.
21. Кира Муратова – гений и маргинальный изгой // Афиша Одессы. – 2005. – 13-26 июня. – С. 14-15: фот.
22. Бродавко, Р.   «Найти в человеке человека»: [кинорежиссер Одес. киностудии Кира Муратова] // Одес. вестн. – 2004. – 6 нояб. – С. 4: фот.
23. Кильтер, У.   Кира Муратова. Имена Одесской киностудии // Юг. – 2004. – 25 нояб. – С. 4: фот.
24. Кинорежиссер Кира Муратова награждена орденом Князя Ярослава Мудрого // Веч. Одесса. – 2004. – 6 нояб. – С. 1: фот.
25. Музыка, Л.   Благодаря Кире Муратовой Владимир Высоцкий научился петь хриплым голосом, а Рената Литвинова – манерничать: [К. Муратовой – 70 лет] // Окна. – 2004. – 30 окт. – С. 11: фот.
26. Награда от президента: [В.Путин подписал указ о награждении орденом Дружбы режис.-постановщ. Одес. киностудии Киры Муратовой] // Одес. вестн. – 2004. – 21 окт. – С. 2.
27. Точная настройка: [о творчестве К.Муратовой и ее фильме «Настройщик»] // Окна. – 2004. – 15 окт. – С. 6: фот.
28. Фильмы Киры Муратовой на Венецианском фестивале // Слово. – 2004. – 7 авг. – С. 4.
29. Бродавко, Р.   «Познавая белый свет»: [творчество режиссера Киры Муратовой] // Одес. вестн. – 2002. – 14 сент. – С. 10: фот.
30. Кира Муратова получила «выборгское окно»: [одес. кинорежиссер Кира Муратова получила приз «За лучшую режиссуру» на Х Междунар. кинофестивале «Окно в Европу - 2002» в Выборге] // Деловая Одесса. – 2002. – 30 авг. – С. 2.
31. О присуждении Государственной премии Украины им.Александра Довженко 2002 года: [присуждена режиссеру Муратовой Кире Георгиевне] // Веч. Одесса. – 2002. – 12 сент. – С. 1.
32. Петренко, Г.   «Золотой овен» Киры Муратовой: [лауреат Рос. нац. премии кинокритики и кинопрессы «Золотой овен» в номинации «Лучший фильм» присужден К.Муратовой за к/ф «Второстепенные люди»] // Одес. известия. – 2002. – 18 янв. – С. 4.
33. Чичикова, И.   Скромное обаяние Киры Муратовой // Пассаж. – 2002. – сент. – С. 42-44: фот.
34. Арсеньева, Т.   Кое-что о ней самой...из вторых рук: [кинорежиссер Кира Муратова] // Веч. Одесса. – 2001. – 3 авг. – С. 3.
35. Авторское кино – это Кира Муратова: [кинорежиссер, нар. арт. Укр. ССР, лауреат Гос. премии Украины] // Слово. – 2000. – 15 дек. – С. 3: фот.

Новое лицо Карантинного спуск, или Путешествие во времени по Карантинному спуску

К середине октября 2014 года в Одессе планируется благоустроить Карантинный спуск: деревья и зеленые насаждения будут обрезаны, территория расчищена, а подпорная стена оформлена в стиле «стрит-арт» художниками арт-студии "Peach" – панно площадью около 600 кв. м.

По словам руководителя студии «Peach» Алексея Шкурата, на подпорной стене Карантинного спуска в цветовой гамме кофе с молоком появятся силуэты одесситов – взрослых и детей, а также животных, птиц и общественного транспорта, поднимающегося к улице Канатной навстречу спускающемуся автотранспорту…

Станислава Лисовская, главный художник студии, отметила, что стиль "силуэта" – разновидность графической техники рисунка, популярной в XVIII-XIX веках до появления фотографии – выбран не случайно, к нему обязывает окружающая историческая застройка спуска.

Проект инициирован Инспекцией по благоустройству города и поддержан мэром Одессы Г.Трухановым, а курирует – совет по дизайну под руководством Михаила Ревы.

Для справки: кисти художников арт-студии Peach принадлежит самое большое граффити в Украине "Стена известных одесситов" во дворе ул. Еврейской, 32.

• О том, как велась подготовительная работа ТУТ
• Художники закончили роспись Карантинного спуска: подпорную стену украсили силуэты старой Одессы (фото) ТУТ
• А фигуры ожили? ТУТ

Так выглядел Карантинный спуск до реконструкции

Работы идут полным ходом...

Cквер «История футбола»

2 сентября 2014 года, к  220-летию Одессы, на проспекте маршала Жукова, 14-в был открыт сквер «История футбола».

В центре футбольного парка установлена беседка с куполом в виде футбольного мяча и такие же тематические фонари.

В сквере обустроена Аллея кубков – на гранитных постаментах установлены копии футбольных кубков мира. На стелах выбиты наименования футбольных клубов, владевших этими трофеями в разные годы.

Центральным элементом стал памятник украинским обладателям «Золотого мяча» - Олегу Блохину, Игорю Беланову и Андрею Шевченко. Семитонную стелу создали на одном из николаевских предприятий. Автор — скульптор Виктор Макушин.

Сквер еще будут доводить до ума. В частности, в нем появится своеобразный храм спортивной славы, посвященный «Черноморцу».

 

Учасники АТО - приклад військової доблесті: до півріччя з дня початку АТО

Людське життя є найвищою цінністю,

і ми зробимо все можливе для того, щоб зупинити страждання людей.

І саме тому я вийшов з ініціативою про негайне припинення вогню.

Президент України Петро Порошенко

Антитерористична операція 2014 року – комплекс заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичних дій, пов’язаних із виникненням збройного конфлікту на території Донецької і Луганської області України між з одного боку — організованими та керованими з РФ незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської «народних республік», визнаних терористичними організаціями, за підтримки військових частин РФ та з іншого боку — українськими правоохоронцями із залученням Збройних сил України. 

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 405/2014

Про рішення Ради національної безпеки і оборони України
від 13 квітня 2014 року
"Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”

Відповідно до статей 107 та 112 Конституції України

постановляю:

1.Увести в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" (додається, таємно).

2.Контроль за виконанням рішення Ради національної безпеки і оборони України, введеного в дію цим Указом, покласти на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

3.Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Виконуючий обов'язки Президента України,
Голова Верховної Ради України Олександр ТУРЧИНОВ
14 квітня 2014 року

Хронологія війни на сході України (2014) ТУТ

16 вересня 2014 року в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулись Героїчні читання, присвячені учасникам АТО: "Мир боронити на рідній землі їх призвала Україна". Перед молоддю виступив підполковник у відставці Іван Костянтинович Миколюк, заступник директора з виховної роботи ліцею будівництва і архітектури, який розповів про героїв АТО, які навчались в різні роки в ліцеї. В рамках заходу відбулась презентація виставки "Учасники АТО: назавжди приклад військової доблесті". Звучали вірші, пісні у виконанні молодих авторів.

 

*   *   *

Зворигіна Н. Орденом «За мужність» нагороджений посмертно // Урядовий кур’єр. - 2014. - 25 черв. - С. 5: фото.

«Господь забрав найкращого, найулюбленішого, найкрасивішого, самого світлого і рідного Вітюшку, — у розпачі написала на своїй сторінці в соціальній мережі Інна, дружина 32-річного старшого повітряного радиста, гвардії прапорщика Віктора Ментуса, який героїчно загинув разом із екіпажем та ще 40 бійцями-десантниками у транспортному літаку Іл-76, збитому вночі 14 червня терористами в аеропорту Луганська. — Як жити без тебе — не знаю і не хочу»...

Любов, що давала крила

Такої красивої і щасливої в подружньому житті пари, якою були Віктор та Інна, ще пошукати. На сторінці соцмережі у Віктора викладено кілька їхніх фото, що випромінюють любов.

— У нього було дві пристрасті в житті — це його сім’я і небо! Ми так довго шукали одне одного і так недовго були разом щасливі, — побивається за чоловіком молода вдова. — У нас такий чудовий синочок! Як нам самотньо, як нам важко без тебе, Вітюшенька...

Маленькому Сашкові тільки півтора рочка. Він ще не може зрозуміти, чому красиві мамині очі, колись такі лагідні і сонячні, нині від невимовного горя потьмяніли і застигли. Згодом, коли трохи підросте і дізнається про все, хлоп’я буде пишатися своїм татом-Героєм. А поки що маля дивиться в небо на літаки і кричить: «Тато, тато!»

Про добру вдачу, щирість, життєрадісність Віктора кажуть усі, хто хоч раз спілкувався з ним. «Віктор дуже хороша людина. Він не п’є, не курить, спортом займається, — досі в теперішньому часі розповідає про хлопця один з його знайомих Олександр — житель військового містечка у Мелітополі, звідки були члени екіпажу транспортного літака. — Ми з ним часто в спортзалі бачилися. А коли в нього син народився, він рідше став відвідувати тренування. Повністю сім’ї віддавався, дитинку няньчив. Він такий — усе для сім’ї».

Власну сім’ю Віктор, вочевидь, будував за взірцем, який бачив у батьківській родині. Ірина Миколаївна й Володимир Романович Ментуси жили душа в душу, свого єдиного сина виховали гідним і шляхетним. Батько був військовим, командиром батальйону зв’язку. Пройшов Афганістан. Тож і хлопець, прагнучи бути на нього схожим, пішов до лав Збройних сил на строкову службу, а потім залишився, зробивши військову справу своєю професією.

— Більшість хлопців із загиблого екіпажу жили у військовому містечку, їхні батьки служили в частині, — пояснює Ігор Васюченко, однокласник бортового авіатехніка Володимира Буркавцова, який також був членом загиблого екіпажу. — У нас не вагалися, на кого йти вчитися. Всі вступали до військового училища або йшли в армію.

Ірина Миколаївна і Володимир Романович тяжко переживають втрату єдиного сина. Жінка подолала важку хворобу — тільки-но виписалася із лікарні після складної операції. І тут таке горе…

Коли родини загиблих збирало командування військової частини 25-ї бригади транспортної авіації (в/ч А3840), щоб обговорити організацію поховання героїчних льотчиків (рідні висловили бажання поховати їх у братській могилі), враженим горем людям кілька разів викликали «швидку», доправляли до лікарні.

Горе підкосило й батька Віктора — Володимира Романовича. Кремезний 56-річний чоловік з військовою виправкою намагається мужньо тримати удар долі, але в його очах застигла невимовна туга. Змарніле обличчя свідчить про страшну душевну муку від втрати єдиного сина. Горе, яке він, чоловік і воїн, не може виплакати, затьмарило йому увесь білий світ, розриває батьківське серце.

Віктор не осоромив роду

І все-таки батько може пишатися своїм сином. Його Віктор не осоромив честь роду. Хлопець знав, на яку небезпеку наражається і що означає виконувати бойові завдання. Екіпаж під керівництвом гвардії підполковника Олександра Білого, у складі якого був Віктор, кажуть у бригаді, молодий та досвідчений. Крайні три місяці (слова «останній» немає у лексиконі льотчиків. — Авт.) члени екіпажу працювали разом. І довели свою готовність до захисту країни — у другій половині травня їм довелося відстоювати честь частини на військових зборах у Миколаєві.

— Уперше за роки незалежності в Україні проводили практичні стрільби, яких раніше не було через брак фінансування, — розповів заступник начальника ескадрильї гвардії майор Андрій Кагіров. — У них брав участь літак з бортовим номером 76777, який збили в Луганську, з тим самим екіпажем. Наші військові транспортники відстрілялися краще, ніж винищувачі, і були відзначені заступником командувача ВПС України.

Льотчики 25-ї бригади транспортної авіації звикли працювати в «гарячих точках» по всій земній кулі. Але навіть подумати не могли, що рідна Україна колись перетвориться на таке саме пекло.

Мелітопольські повітряні аси регулярно беруть участь у міжнародних військово-транспортних операціях «Північний сокіл» — доставляють вантажі за Полярне коло. У Гренландії, де майже нульова видимість, мороз -50 градусів і ураганний вітер, пілоти майстерно садять літаки на сніг без навігаційних засобів зв’язку. Приземлялися і в інших точках в умовах зниженої видимості і фактично повного радіомовчання, виконуючи урядові завдання, доставляючи вантажі в африканські країни, гуманітарну допомогу в Китай, літали по всьому світу.

З таким досвідом і високим рівнем професіоналізму, а також з великою любов’ю до Батьківщини усі завдання, поставлені перед підрозділом у зоні бойових дій, якою став Донбас, вони виконували без збоїв. Разом з Віктором Ментусом та його побратимами…

Усіх членів загиблого екіпажу за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі і незламність духу Президент України Петро Порошенко відзначив державними нагородами. Гвардії прапорщика Віктора Ментуса удостоєно орденом «За мужність» III ступеня посмертно. За мелітопольських льотчиків відзнаки одержать їхні рідні.

…Про причини загибелі екіпажу в бригаді кажуть тільки в загальних рисах, адже ще не розшифровано «чорний ящик» і, вочевидь, ретельно не обстежено місце падіння. Є припущення, що Іл-76 втратив керування ще в повітрі, бо першим постраждав саме екіпаж. Інакше літак, який вважається дуже надійним, зробив би посадку. Він спроектований так, що це можливо навіть за відмови одного, а то й двох двигунів.

Трагедію зі збитим літаком на Запоріжжі переживають тяжко. У Мелітополі було оголошено триденний траур за загиблими, у місцевому будинку офіцерів готуються до церемонії прощання.

Люди прагнуть подбати про родини загиблих. Як повідомляють у прес-службі Мелітопольської міської ради, кожна із сімей дев’яти військовослужбовців 25-ї бригади транспортної авіації, які загинули, отримає по 10 тисяч гривень. Гроші виділять за рішенням виконкому з міського бюджету за програмою «Милосердя». Крім того, допомогу буде надано і за рахунок благодійних внесків громадян, що надходять на спеціально відкритий розрахунковий рахунок. Держава також надасть матеріальну допомогу родинам загиблих героїв.

Біловицька Н.  Захисник країни // Урядовий кур’єр. - 2014. - 25 черв. - С. 5: фото.

За кілька днів до загибелі 26-річний дніпропетровський політолог Павло Левчук захистив кандидатську дисертацію...

Рядовий стрілець-зенітник 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Павло Левчук в армії не служив. Родом він із Токмака Запорізької області, де й тепер живуть батьки солдата (тато — держслужбовець у мерії). Павло був третьою дитиною в сім’ї. Після закінчення школи у 2005 році він одразу вступив до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на факультет суспільних наук і міжнародних відносин, який успішно закінчив 2010 року. У 2013-му завершив навчання в аспірантурі і став  асистентом на кафедрі політології свого факультету.

Цього року після зимових канікул Павло почав вести у студентів семінари з курсу політичної реклами, закінчував писати кандидатську дисертацію. А на початку березня пішов добровольцем захищати країну. Військової кафедри на цьому факультеті ДНУ немає. Але, попри відсутність будь-якого військового досвіду, Павла взяли у бригаду десантників. Власним коштом хлопець купив собі бронежилет та інше спорядження. Загалом він відвоював у зоні АТО 45 діб…

Незадовго до загибелі Павло Левчук на кілька днів повернувся до Дніпропетровська, щоб 5 червня успішно захистити дисертацію на здобуття ступеня кандидата політичних наук. Її тема — «Коаліція зростання як суб’єкт владних відносин в міських політичних режимах». Командування спеціально відпустило його.

«Павло був ініціативним, відповідальним. Людиною, обдарованою різними талантами, — розповідає доцент кафедри політології, кандидат політологічних наук Віктор Пащенко. — Ми тільки тепер розуміємо, кого втратили…» «Він вважав, що виконати свій обов’язок перед Батьківщиною — дуже важливо. Павло був соціально активною людиною, дуже доброю, чуйною, завжди приходив на допомогу, — згадує одногрупник Костянтин Татаркін. — Паша грав на гітарі, захоплювався роком, гирьовим спортом. Сьогодні ми всією групою вшановуємо його пам’ять».

«Це дуже важка втрата для всього нашого колективу. Загинув обдарований молодий вчений, талановитий викладач, справжній патріот України, — каже ректор ДНУ Микола Поляков. — Зараз кафедра політології разом з ученою радою університету збирає всі необхідні після захисту дисертації документи, щоб відправити в Міністерство освіти і науки України для підтвердження його наукового ступеня. Ректорат, профком, рада студентів, викладачі організовують збирання грошей. Його дружина Юлія захищає дипломну роботу. Ми висловлюємо глибоке співчуття їй, родині і друзям загиблого».

Коли і де ховатимуть Павла Левчука та полеглих разом з ним бійців, поки що не відомо. До Дніпропетровська приїжджали батьки Павла Левчука, його старші брат і сестра. Вони відвідували військкомат та військову частину, де ніс службу їхній син і брат. 

Кирей В. На Савур-могилі він прийняв вогонь на себе // Урядовий кур‘єр. - 2014. - 30 лип. - С. 5: фото.

Черкащина попрощалася зі ще одним героєм нинішньої війни — 22-річним Русланом Чубатенком. Попрощалася з великим болем, із німим запитанням: скільки ще життів треба віддати цій неоголошеній, підступній людожерці-війні? Гинуть найкращі, найсміливіші, найсвідоміші сини України, яким би ще жити й жити. 

Він був, як сам казав, звичайним хлопцем. У рідних Березняках Смілянського району мав багато друзів. Любив пожартувати, посміятися. Цінував як розумне слово, так і дотепний анекдот. Усі його друзі і просто добрі знайомі, фактично все село, прийшли попрощатися зі своїм героєм до сільського будинку культури. Стояли біля труни, а в очах — невигойний біль. Звучать гіркі слова прощання, хоч усі вони видаються несправжніми, якимись порожніми, бо хіба можна про цього хлопця говорити «був», коли він ще отут, поруч. Здається, встане зараз і скаже — та не сумуйте, друзі, це тільки нерозумний жарт!

Воєнні побратими розповіли про той бій біля кургану Савур-могила в Шахтарському районі на Донеччині, що тривав, здавалося, цілу вічність. Коли відстрілюватися вже не було змоги, командир бойової машини піхоти молодший сержант Руслан Чубатенко прийняв вогонь на себе. Вибухи мін та снарядів, випущених російськими найманцями з установок «Град», перетворили все навколо на якусь диявольську мішанину, а його машину — на суцільне решето. Він уже не відчував болю від осколків, що впиналися в його нерухоме тіло, а якимось внутрішнім зором бачив рідні Березняки, коли з-за Тясмину сходить яскраве сонце.

Цього веселого хлопця з роботящої родини Чубатенків у селі знав кожний. «Агов, дядьку Дмитре! Ви чому так рано?» — це він кричить чоловікові, який велосипедом поспішає кудись, мабуть, до тракторної бригади. А той не чує хлопця й далі накручує педалі, ніби хоче перегнати ластівок, які шугають над головою…

 Десь уже гуркоче комбайн, підбираючи валки скошеної пшениці. Його село просинається рано і швидко. Ось тільки йому вже не спати й не вставати, як він любив, до сходу сонця, щоб помилуватися ще сонною річкою, закинути вудку в прохолодну ранкову таїну.

 «Хлопці, знайомі, рідні! Всім удачі, здоров’я і спокійного життєвого щастя, а я — на фронт! Буду без вас сумувати! До зустрічі!», — так написав він на своїй сторінці в соцмережі перед відправкою на схід.

Руслан був великим оптимістом. Хотів усе встигнути, все спробувати. І коли наприкінці березня його призвали до армії, навіть зрадів: а хто ж захистить Україну, якщо не я? Наполегливо оволодівав військовою справою. Не врахував, як і багато хто, тільки одного: ця війна занадто підступна, як і її призвідники та наймані бойовики. Винищувати все довкола мінометним вогнем, накривати «Градом», аби не лишилося нічого живого — так можуть діяти тільки бандити і нелюди. Однак вони лише нікчемні зайди, які воюють за гроші, говорив Руслан товаришам, а нам треба захищати свою країну. І ми її таки захистимо!

 Уклоняючись батькам, які виховали справжнього Героя, голова обласної ради Валентина Коваленко, заступник голови облдержадмiнiстрацiї Віталій Коваль, керівники району вручили Чубатенкам почесну нагороду «За заслуги перед Черкащиною». Як зауважила Валентина Коваленко, недавно, перебуваючи у зоні бойових дій, вона на власні очі побачила, в яких умовах живуть і воюють наші бійці: «Це наш народ одягає і годує армію. І незрозуміло, де ділися ті мільярди, які було виділено з державного бюджету!.. Люди самі намагаються захистити своїх захисників».

 Сьогодні частина наших проросійськи налаштованих земляків із Луганської й Донецької областей уже починають трохи отямлюватися від пропагандистської навали з-за кордону, усвідомлюючи, за кого вони свого часу голосували, кого підтримували й до чого це призвело. Іншим же важко дивитися на цих людей, які зазнали горя через воєнну розруху й руйнування, адже це все-таки наші люди. Однак неймовірно гірко втрачати таких справжніх українських козаків, яким був Руслан Чубатенко. Мало сказати, що він — Герой. Ці хлопці — сіль нашої землі. 

Вертіль О. Він ніколи не думав про подвиг // Урядовий кур’єр. – 2014. – 7 серп. – С. 7: фото.

Гадаю, священний обов’язок живих — пам’ятати кожного загиблого на нинішній війні на сході країни на прізвище, ім’я і по батькові. Сумчанина Олександра Григоровича Ткаченка 26 липня Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» I ступеня, а міністр внутрішніх справ відважному воїнові присвоїв чергове звання «майор міліції».

Міни сліпі і нещадні

Той липневий день правоохоронців, які прибули на «зачищення»  від бойовиків міста Сіверськ Донецької області, проходив за заздалегідь складеним планом. Було завдання: перевіряти адміністративні і житлові будинки на наявність вибухівки, виявляти підозрілих осіб, спілкуватися з місцевими жителями і неодмінно допомагати їм в усіх питаннях.

 Попереду військової колони рухався автомобіль, у якому на передньому сидінні сидів Олександр Ткаченко. Здавалося б, центр міста, гарна видимість. Але смерть часто чигає саме там, де на неї не чекають. Замаскована сепаратистами протитанкова міна спрацювала якраз під колесами головної машини, а Олександр опинився  в самісінькому епіцентрі вибуху. Шансів на порятунок не було.

Таким чином офіцер ціною свого життя врятував тих, хто їхав позаду, а їх було тридцятеро.

Як розповів командир зведеного загону УМВС у Сумській області В’ячеслав Драновський, тяжко пораненого офіцера встигли доправити до лікарні, однак... Єдине, про що встиг попросити, — поховати у формі «беркутівця».

За кілька днів Суми прощалися з відважним героєм, а всі його побратими прийшли у «беркутівській» формі. Аби таким чином віддати останню шану бойовому побратимові.

На Алеї почесних громадян Сум постала свіжа могила, яка прийняла на вічний спочинок того, хто віддав своє життя за кожного з нас сущих.

Душа загону, друг, порадник, батько

Так говорять про Олександра його товариші по службі, знайомі, друзі. І в цьому немає жодного перебільшення, бо 43-річний капітан справді був не тільки найстаршим за віком, а й для багатьох удвічі молодших побратимів  другим батьком. Він любив повторювати, що в нього підлеглі за віком як і його син. Тому й старався кожному приділити увагу, потурбуватися, підтримати, дбав, аби всі були живими і неушкодженими.

Особисто брався за особливо небезпечні завдання, насамперед коли йшлося про залишені сепаратистами міни, снаряди,  вибухівку. Як розповіли побратими, він особисто виявив кілька десятків мін, які потім були знешкоджені.

А ще офіцер до останньої хвилини свого життя залишався дуже скромним. Майже ніхто не знає, що саме Олександр Ткаченко виявив у підвалі будинку культури визволеного від бойовиків села Миколаївка півтори сотні місцевих селян, яких сепаратисти утримували для використання як живий щит. Не передати, як зраділи жителі своєму визволителю!

Телевізійні кадри про цей випадок обійшли всі телеканали, а ось прізвище героя чомусь загубилося. Але, як кажуть сьогодні товариші по службі, такими речами він зовсім не переймався, а навпаки — вважав це своїм обов’язком і повсякденною роботою, а не якимось подвигом чи героїчним вчинком.  Коли ж ішлося про побутові чи інші потреби місцевих мешканців, то першим поспішав на допомогу. Часто віддавав свій пайок зголоднілим, пособляв стареньким…

До нього доволі часто зверталися і просто по телефону. Навіть уже після смерті. І ті, хто телефонував, не могли повірити, що Олександра немає серед живих.

Бійці не знають, що вони герої

Свого часу Олександр Ткаченко закінчив машинобудівний факультет політехнічного інституту, де й познайомився з майбутньою дружиною. А в органах внутрішніх справ почав працювати 10 років тому. Спершу  міліціонером окремого батальйону патрульно-постової служби, згодом на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку та боротьби з незаконним обігом нар?котиків, інспектором групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут». Останній запис у трудовій книжці — інспектор чергової частини спеціальної роти міліції.

Він нагороджений медалями «За сумлінну службу» 3-го та «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» 2-го ступенів, «90 років карному розшуку України», іншими відзнаками.

Як розповіла керівник сектору зв’язків з громадськістю УМВС України в Сумській області Ельвіра Біганова, і зараз багатьом не віриться у смерть мужнього офіцера. І процитувала щемливі віршовані рядки, що їх гуртом написали товариші по службі: «Бійці не знають, що вони герої, а ми запізно знаємо про них».

Точна і водночас болюча думка…

Івашко О. Ви наші герої! // Урядовий кур’єр. – 2014. – 12 серп. – С. 5: фото.

Упродовж одного дня Миколаїв облетіла довгоочікувана звістка. Десантники, які чотири тижні перебували в облозі з обох боків, нарешті повертаються в розташування своєї частини. Новиною почали ділитися в соціальних мережах, через знайомих та родичів дізнавалися детальну інформацію. Тож, навіть без офіційного оголошення, миколаївці організувалися, щоб достойно зустріти героїв.

Одна з волонтерок Гелена Мурлян розповіла, як вони з однодумцями готувалися до радісної події. «У зв’язку з тим, що точний час прибуття бійців до останнього тримали в таємниці, — розповідає жінка, — ми оголосили повний збір на 16.00 біля КПП військової частини. Долучилися і дорослі, і малі. Діти прикрасили ворота частини малюнками. Дорослі виготовили плакати і банери, придбали та роздали всім бажаючим українську символіку. А на в’їзді до міста десантників чекала колона автомайданівців».

Після обіду мікрорайон Соляні, де розташована частина, нагадував майданчик для святкового параду. Тут почали збиратися батьки, дружини, діти та родичі десантників. Дуже багато прийшло пересічних миколаївців, які не мають жодного стосунку до військових, утім не всиділи вдома і прийшли привітати десантників. Так, 50-річна Марина спеціально для зустрічі замовила яскравий букет квітів та одна з перших прийшла на КПП. Жінка зі сльозами на очах пояснила: «Вони всі наші рідні. Хлопці справді герої, тож вони мають відчути нашу любов, побачити, що їх тут чекали». Сльози радості під час зустрічі не приховували ані жінки, ані чоловіки. Нарешті на початку сьомої вечора почали прибувати автобуси з військовими. Можливо, саме так зустрічали переможців у травні 1945-го. Квіти, прапори, плакати, духовий оркестр, дівчата у національному вбранні. І постійні вигуки «Слава Україні! Героям слава!», «Дякуємо!», «Ви наші герої!».

Здається, хлопці не очікували на такий прийом. Чорні, худющі, неголені, але щасливі та світлі. Зустрічаючим довелося ще трохи зачекати під воротами частини, адже бійці мали здати зброю. Водночас до частини під’їхав на джипі ще один легендарний чоловік. Справжній ангел-охоронець 79-ї бригади волонтер-благодійник Юрій Бірюков, відомий як Фенікс. Побачивши його машину, присутні буквально взяли її в щільне кільце, щоб сказати чоловіку слова вдячності. А дідусь з онучкою на плечах сказав дівчинці: «Дивись на цю людину і запам’ятай його. Саме він врятував життя твоєму батькові».

Фенікс вийшов з авто та розповів миколаївцям, як відбувалося виведення частини з облоги. «Операцію запланували давно, але чекали слушної нагоди, — зазначив Юрій. — Виходили важко: обстрілювали дуже щільно. Постраждало надто багато техніки. Була велика кількість поранених, бо працювали «Градом», по танках били прямою наводкою. Загиблих по 79-й бригаді під час виходу не було, але загинуло кілька прикордонників». Юрій підтвердив, що його група і надалі допомагатиме хлопцям. «Нині ми формуємо окремий батальйон «Фенікс», — продовжив Юрій Бірюков. — Цей підрозділ екіпірують найсучаснішим спорядженням в Україні. Є домовленість з Міністерством оборони, що вони нададуть техніку, а ми придбаємо для бійців засоби зв’язку, форму, взуття, засоби маскування, тепловізори тощо. На жаль, війна продовжується, і ми не можемо дозволити знову відправити хлопців в зону АТО голодними та неозброєними».

За словами заступника командира 79-ї бригади підполковника Івана Савки, миколаївські десантники в боях у зоні АТО зазнали втрат: 24 убитих і близько 200 поранених. П’ять місяців вони перебували на справжній війні, останні чотири тижні були найжахливіші. Через суцільний вогонь не було можливості прорватися до бригади, аби передати їжу, воду, зброю. Кілька разів на день по них стріляли з «Градів» з території Росії та обстрілювали терористи. Утім, хлопці все витримали, не здалися і не піддалися на провокації.

Виходячи до зустрічаючих, кожен десантник відразу опинявся в обіймах родичів, а миколаївці скандували «Спасибі!» Бійці відмовлялися давати інтерв’ю, мовляв, не до цього, намагалися приховати сльози та стримували емоції. Старший прапорщик Олександр пояснив журналістам: «Не ображайтеся. Повірте, просто немає слів. Усім спасибі за прийом. Але тепер я понад усе хочу опинитися вдома з дружиною та сином. І просто відпочити, просто збагнути, що я — серед рідних, і ніхто по нас не стріляє».

Відпочивати хлопцям доведеться не так уже й довго — від 10 до 25 днів. А потім — знову на війну, в зону АТО. Туди, де українці відстоюють свою свободу, мир та спокій.

Зворигін Н. Іван мусив жити! // Урядовий кур’єр. – 2014. – 20 серп. – С. 5: фото.

Молодого 24-річного хлопця-красеня лейтенанта Національної гвардії   Івана Гутника-Залужного, який ціною власного життя врятував у бою щонайменше  50 таких самих, як і він, хлопців, прийшли провести в останню путь сотні жителів Запоріжжя.

Попри свій молодий вік, Іван був  авторитетним командиром одного з підрозділів зведеної військової частини 3033  і навіть «батьком» для  підлеглих. Тож і не дивно, що в одній із посилок від матері, яку йому мала передати волонтер із Запоріжжя Наталя Черкашина, але, на жаль, не встигла, разом із формою та іншим  спорядженням виявили ще й  25(!) пар кросівок — для всіх «босоногих хлоп’ят». Адже на передовій подекуди (і це наш біль) солдатам ще доводиться  воювати  у розбитому взутті.

Іван народився і виріс у Запоріжжі. Вищу освіту здобув у Запорізькому національному технічному університеті. Тут була і військова кафедра. Втім, у роки навчання жоден зі студентів, готуючись до мирної праці  за обраним фахом, не міг  навіть уявити, як скоро йому знадобиться військова спеціальність. Та коли почалися бойові дії на сході країни, хлопець у перших лавах  записався добровольцем.

Із квітня  проходив службу в одній з військових частин, а 27 липня під час ротації вирушив у зону АТО, бо був певен: «Мушу  щось зробити для Батьківщини!»

— Він був справжнім патріотом, — підтвердив один із друзів Івана  Денис Бестужев, — тому прагнув потрапити на передову. Іван людяний, розумний, доброзичливий, товариський, позитивний і приємний.  Сильна особистість. Займався спортом, не мав шкідливих звичок.

Він ніколи не ховався за спинами солдатів, а навпаки, намагався захистити і прикрити своїх бійців.

«Тоді Іванові разом з іншими солдатами вдалося запобігти нічній атаці групи терористів, які намагалися оточити і захопити блокпост Нацгвардії поблизу Амвросіївки, що на  Донеччині. Зав’язався бій, лейтенант прийняв напад терористів на себе і відбив його, — розповів  його бойовий побратим старший сержант Віктор Богомаз. — Ми до останнього моменту сподівалися, що сталася помилка. Іван мусив жити! Попри свій молодий вік, він зробив справжній чоловічий вчинок: ціною  власного життя врятував решту хлопців, які були на блокпосту».

Там, на блокпосту, хлопця було смертельно поранено, а поблизу не виявилося лікаря, щоб його врятувати.

— 10 серпня о пів на другу ночі, виконуючи завдання, Іван помітив, як сепаратисти намагаються обійти українських військових, — наводить сухі факти заступник командира військової частини 3033 з виховної роботи Анатолій Моцюк. — У результаті стрілянини він загинув.  Командування подало документи на нагородження загиблого героя орденом «За мужність».

 Величезне горе спіткало рідних і близьких хлопця. Його дід ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Анікійович Залужний, ледве стримуючи сльози, підтвердив:  онука виховували в любові до Батьківщини і людей,  тому він не міг вчинити інакше.

— Він казав мамі, коли вона плакала: «Я доброволець Нацгвардії, я офіцер. Іду на війну, йду захищати Вітчизну. А війни без жертв не буває», — згадує дідусь. — Онук як відчував: казав, що готовий пожертвувати своїм життям заради Вітчизни. Нинішня молодь — це наша гордість і слава, вони жертвують життям за свободу України. Ми мусимо  перемогти, щоб зберегти їхню світлу пам’ять!

Хлопець телефонував додому, щоб підтримати матір і порадитися з дідом-ветераном, який пройшов Велику Вітчизняну і радянсько-японську війни. Дід й онук були великими друзями. Говорили про бойових побратимів, про ворогів по той бік кордону. Перебуваючи на передовій, онук розповідав, що їх щоночі обстрілювали, тому доводиться закопуватися в землю. Не втримався колишній фронтовик, щоб не згадати іншу війну — Велику Вітчизняну.

— Я не загинув тоді від рук гітлерівців, виявляється, для того, щоб поховати онука, який нині знайшов смерть від рук рашистів — путінських агресорів і терористів, які, вочевидь,  страшніші за колишніх фашистів. Вони знищують своїх сусідів і братів. Як і тисячі українців, я визволяв Росію, яка тепер вбила мого онука і продовжує вбивати  нашу молодь. Росіє, схаменися, зупинись, вистачить горя! Росіяни, благаю, зупиніть Путіна, який посилає ваших дітей убивати дітей українців! Хочу, щоб мене почули ветерани Великої Вітчизняної війни в Росії — мої друзі, мої побратими, — звернувся   Іван Анікійович  до  колишніх бойових побратимів із сусідньої країни, нині держави-агресора. — Хочу звернутися і до Путіна: що ж ти коїш? Тобі мало Криму? Донецьк і Луганськ потрібні?

Молодого лейтенанта Івана Гутника-Залужного, героя боїв за єдність і незалежність України, урочисто провели в останню дорогу. Та світла пам’ять про нього залишиться з нами. У соціальній мережі на  його сторінці  друзі та знайомі пишуть: «Пам’ятаймо героя», «Світла пам’ять!», «Герої не вмирають!» 

Коваль Л. Хлопці називали його Батя // Урядовий кур’єр. – 2014. – 20 серп. – С. 5: фото.

Місяць тому я отримала редакційне завдання: відвідати навчальний центр «Десна» під Києвом, де на той час тренувався 11-й батальйон територіальної оборони Міноборони «Київська Русь», бійцям якого працівники фірми «Мега-Поліграф» відвозили продукти та необхідне спорядження. Та за збігом обставин в останню мить замість мене поїхала колега.

Наступного дня вона ділилася враженнями, як тренуються хлопці не шкодуючи сил,  який у них бойовий дух. І що вже зовсім скоро їм на передову. Особливо її вразило спілкування із їхнім командиром, кадровим військовим, спецназівцем, підполковником Олександром Гуменюком. «Це справжній чоловік, воїн, патріот, сильна, мужня і водночас дуже чуйна і добра людина. У нього світле обличчя, а говорить так, що хочеться вірити кожному слову. Каже, що ми обов’язково переможемо, бо на нашому боці правда. Хлопці, більшість із яких за фахом не військові, ловлять кожне його слово, чітко виконують усі накази і дуже поважають», — розповідала вона тоді. Після поїздки  написала матеріал (див. «УК» від 8 липня 2014 року — «Урядовий кур’єр» побував у гостях у бійців батальйону «Київська Русь» і дізнався, хто і як їх підтримує», автор Інна Косянчук). Щиро скажу, я тоді пожалкувала, що не довелося особисто познайомитися з таким чоловіком. «Можливо, згодом», — подумала. Але…

«Уранці 15 липня у бою під Дебальцевим загинули 4 бійці 11-го київського територіального батальйону «Київська Русь», який потрапив в оточення, серед яких комбат підполковник Олександр Гуменюк.  Ще 10 військових поранені. Комбат загинув від кулі снайпера. Розвідники батальйону винесли тіло командира з поля бою», — прочитала днями в Інтернеті. І у горлі став клубок — уже не здійснити мені мрію…

«Олександр зі своїм батальйоном, який не лише очолював, а й сам створив, почав війну на Карачун-горі. Його заслужено любили та поважали солдати. Він був не з тих командирів, хто посилає хлопців у бій, Олександр вів їх за собою. За відгуками його бійців та друзів, це був дуже енергійний, порядний та цілеспрямований чоловік.  І при цьому авторитетний та організований командир. Він їхав попереду колони. Завжди першим ішов туди, де найважче. І загинув першим зі свого батальйону. Ех, який був мужик! Справжній! Вічна пам’ять герою!» — написав на своїй сторінці у Фейсбук  журналіст Юрій Бутусов.

Хлопці називали його Батя. З поваги та любові. Адже там, на фронті, він був для них справжнім батьком. Казали, таких командирів один на  тисячу. Передусім він дбав про них, і вже потім про себе. Його батальйон вважався одним з найдисциплінованіших, навіть на рівні армійських частин. Тепер вони кажуть, що воюватимуть із подвійною силою. За Україну, за Батю!

А ще, як з’ясувалося, Олександр із першого до останнього дня перебував на Майдані. Революція гідності була його революцією. В Олександра залишилася дружина Олена, яка допомагає забезпечувати потреби військових у зоні АТО й залучає допомогу на фронт, і троє синів. Впевнена: вони обов’язково будуть гідними пам’яті батька-героя.

Як стало відомо «УК», народний депутат Олександр Бригинець висунув ініціативу назвати іменем воїна-героя одну з центральних вулиць в місті Дебальцевому, захищаючи яке, загинув Олександр Гуменюк. Нардеп сподівається, що цю ініціативу підтримають й у Дебальцевому, й у Києві.

*   *   *

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять загиблих земляків...

Одесса прощается c погибшим в АТО капитаномАнтоном Безручаком 

Ранее его считали пропавшим без вести
В зоне проведения антитеррористической операции погиб еще один офицер 28-й отдельной гвардейской механизированной бригады, которая дислоцируется в поселке Черноморское Одесской области. Как стало известно, считавшийся пропавшим без вести 33-летний капитан Андрей Безручак погиб 25 августа при минометном обстреле.
Факт гибели капитана подтвердил также заместитель командира 1-го механизированного батальона 28-й бригады Александр Кныш. По его словам, трагедия произошла при прорыве позиций противника в районе города Иловайск Донецкой области. У погибшего остались жена и двое детей.
По данным источника "Сегодня" в Минобороны, за два месяца активных боевых действий в зоне АТО 28-я мехбригада потеряла 17 бойцов, еще 54 — ранены. На днях ребята вернулись в Одессу на недельный отпуск, чтобы отдохнуть и повидаться с родными.

Военнослужащий из Одесской области награжден орденом «За мужество» 

Уроженец села Ракулово Балтского района Одесской области старший сержант 30-й отдельной гвардейской Ровенской Новоград-Волынской орденов Красного Знамени и Суворова механизированной бригады Алексей Кочетов награжден орденом «За мужество» III степени.

Соответствующий указ подписал президент Украины Петр Порошенко, сообщает пресс-служба Балтского райсовета.

В Одессе почтили память погибших в зоне АТО пограничников

9 августа, одесситы принесли к зданию штаба Южного регионального управления Государственной пограничной службы цветы и свечи — в память о пограничниках, погибших в зоне проведения антитеррористической операции.

Возле здания на пересечении улиц Жуковского и Канатной люди установили флаг Украины, возложили цветы, поставили лампадки с зажженными свечками. Так горожане почтили память пограничников, погибших во время прорыва из так называемого «должанского котла».

«В данном районе украинские военные различных подразделений, в том числе Государственной пограничной службы, находилась в окружении 22 дня. Они находились там практически под постоянным обстрелом. Во время прорыва, которые бойцы совершили в сложнейших условиях, они не спали трое суток. Им пришлось идти по минным полям, под непрерывными ударами российской артиллерии, уничтожая засады наемников. Всего вышли более тысячи человек. Не обошлось без потерь. Помимо одесситов, погибли пять бойцов 72-й механизированной бригады», — сообщили «ФАКТАМ» в Южном управлении Госпогранслужбы.

Там также отметили, что погибшие (около 10 человек, личности шестерых из которых уже установлены) — военнослужащие Южного регионального управления Госпогранслужбы, жители Одесской, Винницкой и Черкасской областей: старший прапорщик Виктор Дихтиевский, солдаты Николай Антипов, Сергей Бойко, Виктор Кумановский, Евгений Колесниченко, Александр Заец. Точный список еще уточняется.

Ранее спикер информационного центра СНБО Андрей Лысенко сообщил, что 8 сотрудников Южного регионального управления Госпогранслужбы погибли, прорываясь из окружения в районе Червонопартизанска и пограничного КПП «Довжанский» Луганской области. В результате трехдневных боев окруженная в районе Краснопартизанска, Должанского, Дьякова группировка украинских войск в составе отдельных подразделений 24-й, 51-й и 72-й механизированных, 79-й аэромобильной, 3-го полка спецназа и Госпогранслужбы совершила успешный прорыв из «котла» и вышла на соединение с главными силами украинских войск.

Отметим, по данным Госпогранслужбы по состоянию на 8 августа в результате боевых действий в восточных областях Украины погибли 38 пограничников.

Якименко І.Герої з «Довжанського котла»

Увечері 9 серпня Одеса зустріла прикордонників, які два місяці утримували позиції майже під безперервним артвогнем на кордоні з Росією і зуміли вирвалися з так званого «Довжанського котла».

До КПП Одеського прикордонного загону, що на вулиці Левітана, прийшли кілька сотень людей з квітами і прапорами України. Дружини дочекалися чоловіків, діти — батьків, матері — синів. Але не всіх. У неділю в Овідіополі в останню путь провели Євгена Колесніченка з Одеського загону морської охорони, а в Одесі попрощалися зі старшим прапорщиком Віктором Діхтієвським. За офіційними даними, у «Довжанському котлі» загинули семеро військовослужбовців Одеського прикордонного загону, доля ще 17 поки що невідома. Розпорядженням голови облдержадміністрації понеділок, 11 серпня, на Одещині був оголошений траурним днем.

У вівторок в Одеському кризовому медіа-центрі відбувся брифінг підполковників Андрія Бєлобородченка та Олександра Демченка. Прикордонники наголосили: сьогодні українська сторона програє найголовнішу війну — інформаційну, як результат — значна частина населення на Донбасі вірить, що українські солдати їм вороги.

Так званий «Довжанський котел» розташований у південно-східному виступі Луганської області. Коли стан справ сепаратистів погіршився, вони спробували влаштувати українським військовим блокаду. І в них це вийшло, бо допомогу їм надала російська сторона. Були дні, коли з-за кордону, із су-сідньої держави, обстріл з «градів» по українських захисниках тривав 4 години...

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що близько трьох тижнів блокади не було можливості ззовні доставити припаси нашим бійцям. Але, як зазначив Олександр Демченко, власних запасів їжі їм вистачило, проблеми були з водою. Кожен виїзд по воду — повноцінна військова операція: йшла машина з ємностями і з нею ще кілька авто військового супроводу. Через деякий час місцеві жителі надали солдатам додаткові бочки для води. Але взаємодопомога між тамтеш-німи мешканцями й українською армією налагодилася не відразу. Місцеві дивилися на наших військовослужбовців, як на ворогів. А вже коли побачили, що ті, на відміну від сепаратистів-терористів, не нищать їхні села і поля, а, навпаки, захищають, почали іти на контакт і допомагати, чим могли. При цьому люди були здивовані, що бійці розмовляють російською мовою. Як каже Олександр Демченко, місцеві жителі просто ангажовані неправдивою інформацією. Вони впевнені, що український солдат — це бандерівець, який розмовляє лише українською мовою, а за російську вбиває і несе зло в кожен дім.

Наші військові дозволяли людям збирати урожай з полів, які прилягали до їхніх позицій. Під час збирання сепаратисти почали обстрілювати поле і позиції військових з «градів». Тоді місцеві жителі й побачили, хто веде проти них війну.

Росія не тільки обстрілювала позиції наших бійців, а й застосовувала психологічні методи тиску. Наприклад, після чергового чотиригодинного обстрілу на російському пункті пропуску раптом відчинилися ворота. Але жоден з українських солдатів у них не зайшов.

Доказів воєнного втручання Росії у конфлікт українські прикордонники мають чимало: це і збиті безпілотники російського виробництва, і вилучена зброя, якої нема на озброєнні України. Складність протистояння полягала в тому, що українські воїни не мали права на відповідь вогнем у бік Росії.

Розповіли учасники брифінгу і про приклади героїзму українських захисників. За словами Андрія Бєлобородченка їхній військовий лікар, отримавши поранення, відмовився від госпіталізації, адже не міг залишити бійців без меддопомоги. Якось під час чергового обстрілу з «градів» одного солдата привалило в окопі. Другий боєць, попри розриви снарядів довкруж, не став чекати за-кінчення обстрілу, кинувся рятувати бойового товариша...

За час, проведений в зоні АТО, військовослужбовці багато що переоцінили. «Я зрозумів, що люблю Батьківщину і не хочу, щоб її перетворили на незрозуміло що. Україна повинна бути сильною і стабільною», — наголосив Андрій Бєлобородченко.

«Судячи з тих обстрілів, які по нас велися, жертв могло бути набагато більше, — доповнив Олександр Демченко. — Мабуть, у нас сильний ангел-охоронець».

Після короткої відпустки герої «Довжанського котла» повернуться на службу.

Насамкінець наведу слова Андрія Бєлобородченка, з яких, власне, починався брифінг, — це слова подяки за зустріч, яку організували для воїнів одесити: «Коли так зу-стрічають, розумієш, що ти був там не даремно. Особливо приємно, що це ініціатива простих не знайомих тобі особисто людей. Розумієш, що все пережите там — не намарно, адже тут, в Одесі, мир».

*   *   *

Розшук: мешканці Одеської області, які зникли в зоні АТО (оновлюється) ТУТ