Херсонська Зміївка – с. Петродолинське Одеського району: розповідь про життя громади села Зміївка

 

 

Бібліотека – це платформа для відточування спікерських навичок молоді!

У відділі краєзнавчої літератури 21 серпня 2025 року відбулась зустріч з краєзнавцем початківцем, учнем 8-класу Йосіпівського ліцею Маяківської сільської ради Одеського району Олексієм Фенциком.

Під час зустрічі присутні поринули в історію села Зміївка на Херсонщині та погортали унікальний альбом світлин!

Історія села Зміївка

 

На Півдні України, в Херсонській області є село під назвою Зміївка. Воно розташоване у прекрасному місці на правому березі Дніпра, й відділене від головних шляхів глибокими балками. З першого погляду, можна подумати що це звичайне село, з простою історією та звичайними людьми, але це зовсім не так. Тут живуть нащадки німців, шведів, бойків, та ще понад десяти національностей, але всі ми українці.

Першими переселенцями були шведи, яких у 1782 році переселила Катерина II|і з острова Даго (Естонія). Імператриця обіцяла для кожної сім'ї надати житло та земельну ділянку, але коли люди дісталися цього місця ці землі були порожні, попереду зима, і через це багато людей замерзли та померли. Обжитися в перший час їм допомогли козаки, які проживали неподалік. З часом життя людей нормалізувалося. Вони заснували село Старошведське (Gammalsvenskby). Згодом, у 1804 році, тут оселилися німецькі колоністи, які заснували села Шляґендорф (Зміївка), Мюльгаузендорф (Михайлівка), та Кльостердорф (Костирка). Зміївка також відома своєю лютеранською кірхою (церквою) Святих апостолів Петра та Павла, яка була збудована німецькими переселенцями у 1884 році. До почаку 20 століття поселенці вели господарство, ходили до церкви та влаштовували гуляння.

Під час голоду 1932-1933 років мешканці страждали від нестачі їжі. У селі загинув місцевий житель - Утас Олександр. Крім того, в Зміївці відбувались репресії щодо громадян органами ДПУ за розповсюдження чуток про голод.

Коли почалася Друга Світова війна чоловіки були мобілізовані до Червоної армії. У 1943 році населення Зміївки почали виганяти до Німеччини. Це було велике горе, адже людей переселяли з їх дому. Після завершення Другої світової війни люди мріяли та намагалися повернутися додому, до рідної землі, але замість цього потрапили до Сибіру - через обман Сталіна. Загалом через радянські репресії постраждали близько 100 родин етнічних шведів.

Після закінчення Другої світової війни Старошведське перейменували на Вербівку, а колишні німецькі колонії на Зміївку (Шлянгендорф), Михайлівку (Мюльхаузендорф) та Костирку (Кльостендорф). Згодом, на цих землях радянська влада збудувала радгоспи. На той час люди, які мали своє домогосподарство або мали велику ділянку землі, де були сади, виноградники та рілля, були примусово переселені до Сибіру і все, що мали люди, забрала радянська влада. Люди, які вижили в Сибірі поверталися до рідного краю та починали все з початку, працюючи в радгоспах. В селі їх було два, перший мав назву "Мічурінець". В ньому вирощували фруктові сади, виноградники, розплідники фруктових дерев, була свиноферма, та ферма, де тримали корів. Другий радгосп мав назву "Колос" - там вирощували зернові, технічні та баштанні культури, також була свиноферма і ферма великої рогатої худоби. 1951 року радянська влада перетворила кірху на клуб, а згодом - на склад мінеральних добрив. Пізніше у 1951 році в рамках обміну ділянками прикордонних територій між СРСР та Польщею, до Зміївки

переселили Бойків з Польщі які збудували в 2018 греко-католицький храм Різдва Пресвятої Богородиці. У бойків було нелегке життя, радянська влада переслідувала їх, бо бачила в їх побуті агітацію. 24 серпня 1991 рік Україна проголосила незалежність від СРСР. В 1992 році Лютеранську кірху відреставрували, а в 90-х роках 20 століття відреставрували кірху яку побудували шведи (Свято-Михайлівську церкву), в радянські часи тут був клуб, а потім склад добрив для урожаю. В 1994 році була офіційно зареєстрована Українсько греко-католицька церква.

На в'їзді в село вас зустрічає напис "Ласкаво просимо до села Зміївка" на чотирьох мовах, неймовірні краєвиди та наша прекрасна річка Дніпро. Люди які тут проживають мають свою історію, і в кожного вона цікава та різна, але вона їх всіх об'єднує. 2 жовтня 2008 року село відвідала шведська королівська сім'я: Карл Густав і його дружина Сільвія. Метою візиту було почути старошведську мову, яка не збереглася у Швеції, але була у Зміївці. Король зустрівся з жителями села та разом з королевою поклали квіти до Пам'ятного знаку шведам і німцям, репресованим у 1937-1938 рр. Також, до цього візиту в село була збудована дорога від основної траси і висаджені молоді туї, відбудували систему водопостачання та знесли пам'ятник Леніну.

Довоєнні спогади: я погано пам'ятаю ті часи, але все що я згадую про свій рідний край це те, що в нас були дуже мальовничі краї та працьовиті люди. Я ходив до школи і в мене було звичайне життя. Мої батьки займалися фермерством, в нас були поля картоплі, ми працювали та просто жили, але в один день все змінилося. До 2020 року Зміївка мала стабільний туристичний потік, приймаючи близько 550-600 іноземних відвідувачів щороку. До того ж щорічно приїжджало близько 1000-1500 внутрішніх туристів з різних куточків України, зокрема, студентські та шкільні групи з навчальних закладів. Також щороку проводилися близько 15-20 культурних і святкових заходів. Однак пандемія у 2020 році значно зменшила кількість відвідувачів. Перші погані спогади пов'язані саме з пандемією СОVID-19. В 2020 році всіх охопив страх, тому що всі чули про цей вірус, і знали що це тяжка хвороба від якої помирає велика кількість людей. Для нас той час здавався дуже страшним, школи перейшли на дистанційне навчання, а я не бачив своїх друзів та однокласників. З часом людям почали робити щеплення і через деякий час ми знову почали ходити до школи, хоч і в масках.

Мої спогади під час повномасштабної війни: 24 лютого 2022 рік я прокинувся як завжди з думками що треба йти в школу, але мене чекала страшна новина, мені сказали, що почалась війна. Я ще не зрозумів що це значить, але коли ми почали дивитись новини я зрозумів, що все дуже погано. Навкруги було чути вибухи і переслідувало відчуття страху. В людей одразу почалась паніка і вони почали масово купляти їжу. В магазинах не було хліба, а через деякий час крамниці були повністю порожні. Люди не знали чого чекати та готувалися до будь яких подій, але трималися. З початку росіян не було в селі. Через деякий час, коли в магазини почали завозити хліб, одного дня ми чекали його біля магазину, і нам прийшла звістка що в Бериславі росіяни пограбували хлібний завод, так ми і залишилися того дня без хліба. Незабаром в магазини почали завозити продукти, але ціни були в 2-3 рази дорожче українських цін. Перші російські машини які я бачив на власні очі - легкові автівки, і їх ціль була знайти воїнів АТО. Тих кого вони знаходили забирали "на підвали", катували та били. Були випадки, що тих кого вони забирали "на підвал" помирали в лікарні від побоїв несумісних з життям. Згодом почали заїжджати великі машини та бронітехніка. Пам'ятаю першу перевірку від росіян, це було дуже страшно. Вони заходили зі зброєю в кожен будинок та перевіряли кожну кімнату, також дивилися наші документи. Ми ховали телефони та українську символіку, бо боялись що вони знайдуть те що їм не сподобається і будуть страшні наслідки. Вони знищили наш меморіал "Борцям за волю України", що ще раз доводить їх ненависть до українців і до нашої історії. Ще один з жахливих спогадів це ворожі літаки які пролітали над нашими будинками дуже низько. Було відчуття що вони можуть впасти прямо на нас. Люди, маленькі діти та тварини дуже боялися цього різкого та гучного звуку літака. Також, вони часто запускали ракети над нами, і знищували наші українські міста та села, а російське ППО збивало ракети, було дуже гучно і страшно. Виходячи на вулицю було досить моторошно, людей майже немає. В селі, в якому ще рік тому кипіло життя, діти ходили до школи і садочку, а люди працювали, була моторошна тиша і вдалині було чути гучні вибухи. Восени почались перебої зі світлом і люди почали запасатися дровами, так як всі думали що будемо зимувати в окупації, без світла та тепла. В кінці жовтня надійшла інформація що росіяни почали підривати високовольтні стовпи та через це в Зміївці та інших населених пунктах не було світла, і ми почали звикати до життя без електроенергії та зв'язку. Телефони намагалися заряджати через акумулятори в машинах або тракторах, іноді ситуацію рятували генератори. Ми не знали що робити далі та чого чекати. 11 листопада 2022 року надійшла інформація що наші військові найближчим часом зайдуть в Зміївку і звільнять нас, та того ж дня почалися перші "прильоти" від російської армії, але приходи міномета почалися ще до того як наші українські війська зайшли в Зміївку. Зазвичай росіяни ціляться не на техніку чи на щось що мало нести для них загрозу, а на мирне населення. Ввечері на нашу вулицю заїхала велика колона з технікою, це були українські військові, ми називали їх "наші". На той час нам здавалось що це щасливий кінець, ми зустрічали їх з великою любов'ю та радістю, обіймали, дуже раділи, співали гімн України, і здавалось б тепер ми поряд з нашими військовими, в безпеці, відчули в повітрі рідний аромат свободи, але ми не розуміли, що це початок кінця. В ту ж ніч, близько десятої години вечора нам прилетів снаряд від міномета в наш сад біля подвір'я. Дуже різкий спалах світла та гучний вибух запам'ятався на все життя. На ранок ми побачили жахливу картину: все наше подвір'я було потрощене уламками від снаряду, вибите віконце на даху, постраждала і наша машина, уламки хоч і пробили її але не завдали серйозних ушкоджень. Деякі дерева в саду були зрубані під корінь, дроти на стовпах висіли до землі, і була моторошна тиша. Того ж дня ми вирішили що так жити неможливо, і треба шукати безпечне місце, так думали і інші мешканці села. В цей день було гучно, десь вдалині було чути нескінченні вибухи, а ми починали збирати речі. 13 листопада виїхала перша колона наших жителів в більш безпечне місце, це місто Кривий Ріг, їхати було страшно та небезпечно, адже росіяни після себе залишили міни. Більша частина нашого села та області виїжджала саме в Кривий Ріг. По дорозі ми спостерігали жахливу картину: купи сміття, розбиті села та згоріла техніка. В Кривому Розі була матеріальна підтримка, але ми б віддали все, що нам дають і все, що ми мали, тільки б повернутися додому. Так ми й живемо не перший рік. Росіяни кожного дня обстрілюють наше село.

Дрони, мінометні снаряди, "гради", авіабомби - це все кожного дня прилітає в наші домівки. Вони розкидують міни по селу з дронів та намагаються вбити побільше людей не дивлячись на стать та вік. В нашому селі за цей час є багато загиблих і ми завжди будемо пам'ятати цих людей. Вони знищили наші школи, лікарню, дитячі садки, бібліотеки, магазини, клуби, домівки, наше мирне житгя та вони не знищили нашу силу духу і нашу історію. 6 червня 2023 року, вони підірвали нашу Каховську ГЕС, і наше рідне Каховське водосховище, біля якого ми проводили більшу частину нашого часу.

Водосховище пішло від нас, і де б ми не були, очима завжди шукаємо нашу річку. Найстрашніше, що після підриву ГЕС, загинуло дуже багато людей, і що ці люди просто хотіли жити, але їм так жорстоко обірвали життя.

З 13 листопада 2022 року моя родина жила в Кривому Розі. Спочатку було складно адаптуватися. Чуже місто, незнайомі люди, нові місця, але ми звикали до такого життя. Нам давали гуманітарну допомогу, це було підтримкою для нас. Під час окупації ми не мали можливості відвідувати школу, навіть онлайн, тому на онлайн навчання ми вийшли після деокупації в місцях де було світло, зв'язок та безпека, в січні 2023 року.

В березні 2024 року, пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви Олександр Гросс з допомогою іноземних донорів проєкту, збудували два будинки по 39 м, на території церковного комплексу в Петродолинському і запропонували нам жити в одному з будиночків. Багато праці в побудуванні будиночків вклали переселенці, які вже проживали на території церкви. Перших вимушено переселених осіб та біженців церква приймала ще з початку повномасштабного вторгнення, та надавала необхідну допомогу та підтримку. Кожної неділі ми відвідуємо церкву, а діти ходять в недільну школу. Також місцеві діти, які потребують допомоги у вирішенні домашніх завдань мають можливість відвідувати наш дитячий центр в церкві, який працює з вересня по травень місяць. Діти харчуються, граються та виконують домашні завдання разом з вчителями. Загалом в Петродолинську, ми живемо поряд з односельчанами, і це також є підтримкою, бачити поряд знайомих людей. Ми допомагаємо один одному та працюємо разом, і ми дуже вдячні що в нас є така можливість.

 

Олексій Фенцик, учень 8-го класу Йосіпівського ліцею Маяківської сільської ради Одеського району

 

 

Херсонська Зміївка: до та після…